Сайт вчителя ССЗШ № 81 ім. П. Сагайдачного м. Львова Наталії Романівни

 

Проекти ти дослідницький практикум

проекти та матеріали до них



 

Теми проектів з біології (6 клас):

 

1)                  (за вибором)

- Чому скисає молоко?

- Корисний йогурт.

- Живі фільтри

 

2)                   (за вибором)

- Листопад.

- Квіти і комахи.(+)

- Рослини мандрівники.(+)

- Рослини хижаки(+)

 

3)                    (за вибором):

- Як утворився торф і кам’яне вугілля?(+)

- Викопні рослини

 

4)  Гриби у біосфері та житті людини

 

Рослини мандрівники:

зображеня:

https://www.google.com.ua/search?q=%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B8+%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8&prmd=inv&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ved=0ahUKEwi01ebjrJHLAhXJvXIKHc4eDmcQ_AUIBygB&biw=1024&bih=600текст:

Різноманітність умов життя обумовлює і різнома­нітність способів поширення. Щоб вижити і дати потомство, кожний вид пристосовується на свій лад. Від того, наскільки «винахідливо» забезпечує він про­довження роду, залежить процвітання виду, його роз­виток. Зміна умов існування вимагає відповідної реакції живих організмів. Пристосуватися — значить жити, і навпаки: вид, що не може пристосуватися до нових умов, приречений на загибель. Позитивна реакція на дію нового фактора еволюції надає виду певної переваги над іншими.

У рослинному світі вплив на природу господар­ської діяльності людини став одним з наймогутніших факторів еволюції. Деякі рослини систематично вини­щувалися, решта страждала від змінення вологості ґрунту, випасу, викошування, витоптування. Частина видів втратила своїх запилювачів, інші не витримали високу концентрацію в ґрунті хімічних речовин тощо.

Для рослин, індиферентних до господарської ді­яльності людини, поява такого фактора не мала вирі­шального значення. Вони не гинули, але й скориста­тися «перспективою», яка відкривалася тепер у по­ширенні діаспор, не могли. По-перше, не всі види мали відповідні пристосування до антропохорії. По-друге, рослини, звиклі до певних умов існування, хоч їх насіння випадково заносилося в іншу місцевість, гинули на далекій чужині. Це відбувалося тому, що вони не були здатними пристосуватися до інших природних умов: кліматичних, ґрунтових, режиму во­логості, місцевих рослинних угруповань, бо, як ка­жуть ботаніки, мали вузьку екологічну амплітуду. Але були й інші. Інші рослини, «перебравшись» на екотопи, створені людиною, продовжували нормаль­но існувати. Господарська діяльність людини набага­то спростила їх поширення. Такі винятково пластичні й життєздатні види могли б розселитися по всіх мате­риках, якби на перешкоді не ставали моря й океани, а в межах континентів — широкі ріки, безмежні пустині і високі гірські хребти, вкриті вічними снігами. Можливість подолати ці перешкоди надає їм людина, яка в процесі господарської діяльності прокладає шляхи сполучення між континентами та місцевостями із специфічними умовами існування.

Відмінність антропохорного і природного способів розповсюдження полягає у дальності, масовості, швидкості першого з них. Дальність збільшує шанс дістатися придатної для зростання місцевості. Масо­вість забезпечує успішну колонізацію нового краю. Швидкість дає можливість найвіддаленішу «мандрів­ку» завершити до того, як насінина втратить схо­жість.

Пристосуванням до антропохорії є також висока плодючість. Адже чим більше діаспор має рослина, тим більше шансів, що якась їх частина потрапить у місцевість, придатну для життя, що кілька з них дадуть початок новій колонії.

Особливо підвищилися шанси здатних до антро­похорії рослин, що ростуть у безпосередній близь­кості до житла людини. Таким видам легше скори­статися здобутками цивілізації і, подолавши тисячі кілометрів у кишені пасажира, в мішку із зерном тощо потрапити в іншу місцевість. Тому в деяких рослин навіть не виникли якісь особливі пристосу­вання до поширення.

Важливою умовою успішного закінчення «подо­рожі» є наявність на «кінцевій зупинці» належного екотопу. Відсутність вільного місця в рослинному по­криві нової місцевості, хоч вона і знаходиться в ме­жах потенціального ареалу, завжди була однією з найбільш вагомих перешкод у розповсюдженні рос­лин. Ніякі найефективніші способи розповсюдження, ніякі інші переваги не допоможуть рослині оселитися в цілинному степу або пралісі, тобто незайманному угрупованні з різноманітним і багатим видовим скла­дом, де кожний вид займає свою екологічну нішу, а всі разом створюють єдиний злагоджений організм. Заб’ють непроханого гостя навколишні трави, і за­сохне він, не встигнувши й прорости.

Там, де рослинний покрив зруйнований і з’явилися вільні екологічні ніші, природні рослинні угруповання втратили свою рівновагу, конкуренція з боку місце­вої флори дуже послаблена. Таке рослинне угру­повання вже не здатне протистояти заселенню тери­торії іншими рослинами.

Легко оселитися рослинам там, де природний рос­линний покрив зруйнований розорюванням, житло­вим, промисловим чи транспортним будівництвом. Придатні до колонізації адвентивними рослинами штучні, наприклад, насипні грунти уздовж залізниць та інших шляхів сполучення. Подібні ділянки вини­кали вже з перших кроків господарської діяльності людини, особливо у процесі освоєння земель під сільськогосподарські угіддя. З часом інтенсивний розвиток сільського господарства, техніки та еконо­міки, урбанізація (будівництво міст), розширення сфери діяльності суспільства призвели до заміни на величезних просторах природних ландшафтів куль­турними і до істотних змін аборигенної (місцевої) рослинності. Нині близько 40 % поверхні Землі істот­но перетворено людиною.

Антропохорний спосіб розповсюдження діаспор зумовив виникнення полчищ рослин-бродяг, які, маючи ефективні засоби до поширення, мандрують світом і завдяки винятковій життєздатності осідають на окультурених землях усіх континентів. Саме цих «вічних мандрівників», які невідступно супроводжу­ють людину і всупереч її бажанню кочують з однієї країни в іншу, називають адвентивними рослинами (від латинського слова «адвена» — пришелець).

Щороку все нові й нові партії діаспор, користу­ючись будь-якою нагодою, рушають у дорогу. Зви­чайно багато діаспор гине під час мандрів, не всі з них досягають місцевостей, придатних для їх поселення. Проте, якщо хоч одна рослина опиниться в сприят­ливих умовах і приживеться там, незабаром їх будуть десятки, а згодом — тисячі. Майже у всіх адвентив­них рослин утворюються сотні тисяч насінин, які протягом багатьох років зберігають схожість. При­жившись у новій місцевості, рослини продовжують поширюватись за допомогою природних засобів.

Оскільки ці рослини позбавлені на новому місці своїх природних ворогів, вони перебувають у вигід­ному становищі порівняно з природною флорою. Де­які адвентивні рослини виділяють речовини, які при­гнічують розвиток місцевих рослин, або отруйні для тварин. Крім того, вони можуть бути вкриті колюч­ками, залозками, шорстким опушенням, тому не при­датні для споживання. Такі пристосування разом з надзвичайною пластичністю, здатністю пристосо­вуватись до різних екологічних умов, життєздатністю забезпечують їм широке розповсюдження.

Опинившись у будь-якому місці, адвентивні росли­ни згодом збільшують свої колонії. Частина їх насін­ня осідає на «освоєному плацдармі», інші, яким по­щастило скористатися будь-яким «транспортом», мандрують далі і проростають на іншій місцевості. Наступного року частина їх діаспор рушає ще далі. Так, ріку рік відбувається постійне розширення ареа­лів адвентивних рослин.

З давніх-давен полями мало не всього світу слі­дом за людиною мандрують лобода біла, волошки сині, сокирки польові, портулак городній, куряче просо, мишій, пирій та чимало інших бур’янів. Постійно триває взаємний обмін адвентивними видами між Європою і Північною Америкою. Чимало серед­земноморських бур’янів поширилися у Європі, Азії і Америці аж до північних районів, а їх батьківщиною заволоділи американські агави, опунції, австралій­ські евкаліпти тощо. Навіть у Гренландії нарахову­ється понад 90 видів рослин, занесених людиною.(http://collectedpapers.com.ua/hfs/biogeography/plants_travelers/vichni-mandrivniki)

Кордони кожної країни охороняються не тільки прикордонниками, а й працівниками карантинної інспекції, своєрідної прикордонної застави, в обов’язок якої входить виявлення і знешкодження найбільш злісних адвентивних бур’янів. Вартові карантинної служби ретельно переглядають усі вантажі, виявляючи «іноземні» рослини. Спроба прорватися до нових земель для більшості «порушників» закінчується на кордоні. Але «винахідливіші» все-таки проникають через усі перешкоди. Державні кордони всіх країн щорічно «порушуються» небажаними пришельцями, які постійно кочують з однієї країни в іншу, користуючись найменшою нагодою.

Тільки на Україну різними шляхами дісталися понад 600 видів рослин, батьківщина яких лежить далеко за її межами. З них 33 % видів «прибули» з країн Середземномор’я, 14,2 % — з Америки, 13 % — з Азії. З Передньої Азії і середньоазіатських пустинь занесено близько 11 % видів. Решту видів занесено з багатьох інших куточків Землі. Серед них є навіть 56 видів з тропічних областей.

Усі ці рослини — антропохори. Проте ефективність переселення виду в нову місцевість (крім наявності пристосувань до антропохорії) зумовлюють певні напрями господарської діяльності людини та деякі галузі суспільного життя, насамперед розвиток транспорту, торгівля, війни, переселення народів, посилення зв’язків між країнами, кочівля, перегін худоби, тобто ті фактори, що сприяють занесенню діаспор рослин. Саме за допомогою факторів занесення рослина, використовуючи властиві їй способи поширення, спроможна реалізувати свої можливості до розповсюдження, подолати природні перешкоди.

У товарних поїздах або пароплавах у всіх напрямах мчать десятки непомічених «таємних пасажирів». Одних випадково заніс вітер, інші налипли разом з брудом до упаковки або причепилися до неї гачечками чи голками. Деяке насіння лежить у сіні, яким перекладають товар. Там, де товари розвантажують і розбивають упаковку, викидають сіно, насіння потрапляє на землю.

Усім відомий подорожник великий. Цей приземкуватий багаторічник росте у всій Європі по дорогах і стежках, за що і дістав свою назву. Темно-зелені цілокраї листки подорожника, зібрані в прикореневу розетку, мають антисептичні властивості. Дрібне насіння набрякає під час дощу і ослизнюється. З брудом воно налипає до взуття людей і ніг тварин, до коліс машин. Дуже поширений подорожник на привокзальних ділянках, біля портів. Тому не дивно, що європейці, які вирушали на пошуки щастя в Північну Америку, на своєму взутті або з корабельним баластом (земля або гравій, яким довантажують кораблі, щоб вони мали належну усадку) занесли насіння цього виду на новий континент.

Подорожник великий

Подорожник великий

Слідом за завойовниками подорожник великий почав свій похід по Америці. Цю рослину індійці назвали «слідом білої людини». Поява її в новому місці попереджала їх про небезпеку, свідчила про присутність у цій місцевості іноземців. Цікаво, що й наукова назва походить від латинських слів, які означають ступня і слід.

Емігрант пізніших часів — курай, занесений до Америки з Євразії в 1873 p., вже через 20 років після того став злісним бур’яном полів. Звіробій звичайний за короткий час «захопив» у Новому Світі понад 1 млн. га. Його переможну ходу зупинили лише за допомогою біологічного ворога рослини — жука, що живиться цим видом. Європейський вид — ситник стиснений — на короблях перетнув океан і оселився в Північній Америці в 1881 р. на узбережжі Атлантичного океану. Лише за останні ЗО років цей «мореплавець», мандруючи вже сухопутними магістралями, широко розселився на території 8 штатів.

У 1840 р. з Америки в Європу було завезено повитицю запашну. Батьківщиною цього виду вважають Чілі. В Європі повитиця запашна поширилася в Італії, Австрії, Угорщині, Німеччині та в інших країнах і згодом через Галичину була завезена в Росію з насінням люцерни й -конюшини. Це лише єдиний приклад швидкого розселення американського емігранта. Про найбільш відомі з них ми розкажемо в окремих розділах.

Завдяки морському сполученню люди дістали доступ у найвіддаленіші куточки Землі. А слідом за ними туди потрапили рослини, які приживалися навіть у дуже несприятливих умовах. Так, на острові Марієн, що входить до групи островів Прінс-Едуард, дуже бідна флора. Тут росте лише 38 видів рослин. Виявляється, що 14 з них завезені людиною. Перші з них могли потрапити в 1802 p., коли тут виникла стоянка морських кораблів. Решту, можливо, занесли моряки, які висаджувались на острів після загибелі їхніх кораблів. Вірогідніше, що більшість рослин прижилась на острові після побудови тут метеостанції в 1977 р.

На Маскаренських островах із середини XIX ст. поширилася левцена сиза з родини бобових, яка утворила густі зарості, що пригнічують місцеву рослинність.

Французький учений Массе в 1982 р. повідомив про недавнє вторгнення на острів Амстердам, що знаходиться в Індійському океані, осоту польового, звичайного бур’яну Євразії, занесеного також в Америку. Колонії бур’яну невпинно збільшувалися, і через декілька років щільні зарості осоту польового простяглися від узбережжя до висоти 500 м над рівнем моря. Швидкому поширенню цієї рослини сприяла також завезена на острів велика рогата худоба, яка знищувала місцеві рослини.

Делілія двоквіткова, вид з родини айстрових, родом з Південної Америки, занесена на Острови Зеленого Мису близько 1961 р. «Переселенка» не відчула істотної відмінності між умовами існування в новій місцевості і тими, до яких вона звикла на батьківщині, й швидко почала «освоювати» бананові плантації та інші сільськогосподарські посіви. Згодом вона рушила далі і в 1967 р. дісталася африканського континенту.

Річковий транспорт також відіграє помітну, роль у поширенні адвентивних рослин уздовж річок і утворенні на їх берегах нових осередків бур’янів. Свого часу річковий транспорт сприяв поширенню елодеї канадської. Тепер можна спостерігати розселення нетреби ельбінської та череди листяної по берегах Дніпра та його приток. Але загалом можливості річкового транспорту в поповненні флори новими видами обмежені. Лише деякі річки, що протікають по території різних країн, можуть стати джерелом занесення діаспор цих рослин. Так, Дунаєм проходить міграційний шлях адвентивних рослин із західних районів Європи у східні. За останнє десятиліття в пониззя Дунаю (Одеська обл.) занесено 11 нових для флори України видів рослин.

Сприяє розповсюдженню рослин і залізничний транспорт. Залізниці перетинають річки, гори, ліси, болота, тобто такі місцевості, які рослини не можуть подолати самостійно. Крім того, залізничний насип являє собою своєрідне місцезростання із сухим піскуватим ґрунтом, звичайно незаселеним місцевими видами. Особливо до вподоби залізничні насипи рослинам південних районів і посушливих областей. Ґрунти тут краще прогріваються, тому на них створюються умови, подібні до сонячної батьківщини звичних до посухи рослин і непридатні для розвитку більшості місцевих. Недаремно після побудови залізниць темп розселення багатьох адвентивних рослин значно посилився. Виникла навіть ціла група таких кочівників, що мандрували переважно залізницями. Ці рослини дістали назву «залізничних».

Так, у Литву і Естонію залізницями занесено такі степові рослини, як в’язіль барвистий, гострокильник волосистий, конюшина польова, полин австрійський. Деякі степові рослини потрапили аж на Крайню Північ. Таким способом поширився свинорій, хрінниця, дворядник, чорнощир, гринделія, амброзія, щириця та багато інших рослин. З інших країн залізницею на Україну були занесені жовтозілля клейке, щириця жминдовидна, волошка розлога та ін.

Останнім часом значно підвищилася роль автотранспорту в розселенні рослин. Найбільш постійні мешканці шосейних узбіч та автовокзалів — щириці, нетреби, гринделія розчепірена, дворядник тонколистий, ромашка запашна, хрінниця густоцвіта і пронизанолиста тощо.

Велика «заслуга» автотранспорту в розселенні якірців сланких, однорічної рослини з родини паролистових. Цей мешканець пустинь і степів Середземномор’я та Передньої Азії часто заноситься як у прилеглі до його природного ареалу райони, так і у найвіддаленіші куточки земної кулі. На одній, добре розгалуженій рослині, в сприятливих умовах може утворитися понад 100 плодів, які поширюються людиною, тваринами і різними транспортними засобами та сільськогосподарськими знаряддями. Лежачі стебла, облистнені дрібними листочками, і непоказні жовті квітки добре витримують витоптування. Місцями вони вкривають землю суцільним зеленим килимом. Порівняно великі плоди, які вкриті довгими, гострими й міцними колючками, ростуть біля самої землі. Вони легко відриваються при натискуванні. Якірці сланкі часто оселяються в придорожних смугах. У скати машин впинається безліч колючок, і плоди переносяться на великі відстані. Коли колючка нарешті зламається, з плоду, що впаде десь при дорозі, розвивається нова рослина. З корабельним баластом якірці сланкі були завезені до Північної Америки. Там, особливо в південно-західних штатах, вони швидко поширились, завдаючи шкоди скотарству і перешкоджаючи руху автотранспорту.

Колючі плоди якірців сланких спричинюють поранення тварин і людей. Крім того, потрапивши в сіно, вони зовсім знецінюють його. Засмічують якірці й сільськогосподарські посіви. Шкода, яку наносили якірці сланкі, була настільки відчутна, що в Каліфорнії і в деяких інших штатах США були прийняті надзвичайні заходи щодо їх знищення. Поширилися якірці сланкі і в Південній Африці, ставши справжнім лихом для вівчарства.

Коли єдиним видом транспорту були свійські тварини, рослини «мандрували» світом з отарами овець, розносилися кіньми і великою рогатою худобою. Ті перші «землепроходці» були озброєні такими самими пристосуваннями, що й сучасні рослини. Розносилися вони і людиною, чіпляючись до її одягу і налипаючи на підошви.

Під час пересування великої кількості людей, пов’язаного з їх переселенням в інші місцевості, кочівлею, заснуванням колоній, переносилася велика кількість насіння рослин.

У минулому столітті кілька мешканців Нової Шотландії залишили острів Принца Едуарда і взяли курс на Мис Доброї Надії з метою заснувати колонію в Новій Зеландії. Готуючись до далекої подорожі, вони разом з іншими речами принесли на корабель матраци, набиті сіном з мітлиці тонкої. Після прибуття до місця призначення, вони перевезли свої речі до табору в Окленді. Незабаром сіно з матраців було викинуто і замінено новим. Насіння мітлиці, яке за далеку подорож не втратило схожості, потрапивши на землю, проросло. Минув час, і нова рослина поширилася по всьому архіпелагу.

Якірці сланкі

Якірці сланкі

Щавель туполистий зустрічається у вогкуватих місцинках у лісах, край лісових доріг, у садках та на засмічених місцях середньої смуги Європи. Рослина багаторічна, висотою 60—100 см, з великими цілокраїми листками та перерваним облистненим у нижній частині, китицевидним суцвіттям. У 1840 р. в Новій Зеландії виявили непрохідні зарослі цього європейського виду, причому рослини аж утричі перевищували своїх європейських родичів. Потім з’ясувалося, що ці зарості, які невпинно розширювалися, виникли з насіння, проданого туземцеві одним з європейців замість насіння тютюну. Туземець, зрозумівши, що його обдурили, висипав це насіння, з якого виникла колонія щавлю. Згодом рослина поширилася по всій країні.

Відомий радянський ботанік Є. В. Вульф вважав, що дурман звичайний в Європу занесли цигани, які прийшли туди з Індії. Кочівники, можливо, занесли нетребу звичайну. Припускають, що скажений огірок прибув до Криму ще з давніми переселенцями із середземноморських країн, які заснували там свої колонії.

Інколи колоністи свідомо завозили насіння рослин своєї батьківщини і висівали з метою культивування. Але не завжди це приносило їм користь. Деякі види в нових умовах зростання виходили з-під контролю людини і перетворювались у злісні бур’яни. Одна з переваг їх над місцевими рослинами полягала в тому, що вони майже не мали природних ворогів. Англійський учений Ч. Елтон підрахував кількість видів рослиноїдних тварин на завезеному до Англії близько 200 років тому рододендроні понтійському і місцевій рослині бахаріс. Виявилося, що на чужинцеві паразитувало лише кілька місцевих видів метеликів і жуків та 4 паразити-емігранти, а на туземці — 257 видів членистоногих, у тому числі 65 паразитів.

Нові рослини навмисно ввозилися з-за кордону для розвитку сільського і лісового господарства, прикрашання садів і парків, для одержання ліків, волокон, барвників, жирної і ефірної олії тощо. Спроби культивування іноземних рослин спочатку відбувалися стихійно й не були науково обгрунтованими. Люди не замислювались над тим, як відреагує рослина на умови іншої країни, як розвиватиметься і «виконуватиме» відведену їй роль, які наслідки матиме таке переселення рослин. Звичайно, не завжди «переселенці» виправдовували сподівання своїх хазяїв. Іноді вони не могли акліматизуватися в нових умовах або давали значно гірший урожай ніж у тих осередках, звідки їх привезли. Тоді їх залишали напризволяще. Деякі з них гинули, інші здичавіли.

Звичайно, ніхто не підозрював, які сумні наслідки матимуть ці досліди. Тим часом, деякі «втікачі з культури», як називають подібні рослини, згодом ставали надокучливими бур’янами. Саме така доля спіткала полин гіркий та полин однорічний, татарську гречку, чорнощир звичайний, ваточник сірійський, канатник Теофраста та інші.

Помітну роль у розселенні рослин відіграли також ботанічні та аптекарські сади і приватні парки. Ксантоксаліс Діллена вперше було знайдено в парку «Олександрія» біля м. Біла Церква Київської області, де він ріс між деревами і на засмічених місцях. Батьківщина його — Північна Америка. В Європу насіння ксантоксаліса надіслав Клейтон з Віргінії у XVIII ст. Згодом він поширився в садах, парках, на квітниках. Очевидно, в «Олександрію» насіння його було завезено з насінням культурних рослин або з розсадою. В 1898 р. ксантоксаліс виявили на околицях Умані, а на початку XX ст. він досить широко розселився по Україні. В 1900 р. його виявили в с. Софіївка Уманського району, в 1905 р.— в Києві, в 1911 р.— Житомирі, в 1912 р.— Новгород Сіверському, в 1916 р.— у Чернігівській області, в 1919 р. — на околицях Харкова. Тепер ця рослина спорадично поширена в лісових та лісостепових районах України в парках, на клумбах, берегових пісках, заплавних лісах.

З парків поширилися по Україні й інші два види цього роду: ксантоксаліс джерельний та ксантоксаліс рогатий. Особливо розповсюдився перший з них, який став звичайною бур’яновою рослиною населених пунктів і подекуди придорожних смуг у лісонасадженнях.

Суниці мускусні, які зрідка трапляються по всій Україні в світлих лісах, чагарниках, на узліссях та галявинах, були завезені в Швецію з Центральної Європи в XVIII ст. як ягідна культура. Згодом вони здичавіли і зараз ростуть у старих садах і парках, на узліссях листяних та хвойних лісів. За допомогою вегетативного розмноження вид швидко займає території з порушеним рослинним покривом. На таких ділянках він за кілька років створює густі зарості.

На острів Тасманію, що знаходиться поблизу Австралії, в 1843 р. був завезений європейський вид — малина кущова. Тепер вона займає там великі площі.

Центральноазіатський вид — вероніку персидську — було завезено до Європи в 1805 р. у ботанічний сад в Карлсруе (Німеччина). За кілька десятиріч вероніка персидська поширилася на всій Європі. Наприкінці минулого століття цей вид потрапив також на Україну і вже у 1895 р. спорадично зустрічався на території сучасних Волинської, Вінницької, Одеської, Херсонської областей і в Криму. Зараз вероніка персидська — це звичайний бур’ян лісостепових правобережних районів. Рослина поширена на залізницях й інших шляхах сполучення, а також засмічує сільськогосподарські посіви, сади та виноградники.

У 1830 р. з Туреччини до Північної Америки було завезено гумай. Цей багаторічний нещільнокущовий злак з товстим повзучим кореневищем і численними високими стеблами в 1840 р. був в Америці введений В. Джонсоном у культуру як кормова рослина і дістав тут назву джонсонова трава. Згодом його замінили більш корисною культурою — суданкою. Але гумай продовжував самостійно поширюватися і став одним із злісних бур’янів. Цей злак східносередземноморського походження нині поширений як бур’ян у багатьох країнах, особливо на поливних землях. Винищити рослину майже неможливо. У пригоді гумаю стала схожість його сходів із сходами суданки. Кореневища членисті, розгалужені, до 0,5—3 см завтовшки, вузлуваті. У вузлах міститься по одній бруньці. Від вузлів відходять придаткові корені з численними тонкими корінцями. Один кущ з 8—16 стебел може дати до 80 кореневищ, на яких утворюється до 800 вузлів. Кореневища заглиблюються в грунт до 40 см. Загальна довжина їх може досягати 5—6 м. Навіть з відрізків з одним вузлом розвиваються нові рослини.

У 30-х роках XX ст. гумай разом з насінням суданки потрапив на Україну і утворив колонії в Одеській, Дніпропетровській і Кримській областях. Засмічує посіви всіх культур (переважно люцерни, кукурудзи, суданки), городи, виноградники, тютюнові плантації, але великого поширення не набув через несприятливі кліматичні умови. Як найбільш злісний бур’ян — у районах зрошувального землеробства.

У 1934 р. на станції Стара Ігрень Дніпропетровської області було виявлено ксименезію енцелієвидну, декоративну рослину з родини айстрових. Хтось з мешканців цього селища привіз насіння, замилувавшись яскраво-жовтими кошиками, і висадив у себе на подвір’ї. Найвірогідніше, що насіння це було завезене з Криму, де ксименезія енцелієвидна вирощувалася в Нікітському ботанічному саду. Наступного року ксименезія зійшла не тільки там, де її висівали, а й на подвір’ї, під парканом, на стежках. З кожним роком вона дедалі відходила від грядок і скоро стала звичайним бур’яном звалищ, насипів, вулиць, пустирів тощо. Через 30 років її можна було побачити тут на кожному кроці. Але за межі станції не поширювалась. Лише наприкінці 70-х років ксименезію енцелієвидну, знов-таки як декоративну культуру, завезли до села Нова Збур’ївка на Херсонщині. Піщані території пониззя Дніпра виявилися придатнішими для поширення цієї північноамериканської рослини, і тут вона досить швидко розселилася в здичавілому стані і в інших місцях Голопристанського району, а згодом почала рости в сусідньому Скадовському районі. В місцях поширення вивести цей бур’ян дуже важко, оскільки насіння розноситься вітром. До речі, на батьківщині ця рослина також відома як бур’ян.

Подібних прикладів можна навести безліч. На Україну таким способом потрапило близько сотні видів.

Безмежні можливості для «переселенців» відкрила торгівля, особливо зерном. У ході еволюції насіння деяких бур’янів стало настільки схожим за розмірами, інколи і за зовнішнім виглядом до насіння засмічуваної ним культури, що їх майже неможливо відокремити одне від одного. При збиранні врожаю насіння бур’янів потрапляє в посівний матеріал.

Як супутники давніх культур прижились у нас волошки сині та гібіск трійчастий. Разом із соняшником було занесено вовчок, з насінням суданки — гумай, амброзію полинолисту, паслін колючий. Рисову і великоплідну плоскуху занесено з насінням рису. З неочищеним насінням потрапили до нас американські повитиці, вовчки, просо волосовидне. В Америку з посівним матеріалом з Європи було завезено осот, вівсюг, курай. Дурман звичайний часто завозиться в різні країни з насінням пшениці, вівса, сорго, кукурудзи та сої. Комеліна звичайна потрапила в Болгарію з насінням рису, а на Україні вона розповсюдилася з насінням квітів. Насіння щириць зустрічається серед насіння проса, маку, люцерни, сухоребрик волзький — пшениці.

Наведемо кілька прикладів проникнення до нашої країни цим шляхом бур’янів. У 1830 р. з насінням ефіроолійної культури васильків справжніх з Італії на Україну було завезено дуже небезпечний бур’ян — повитицю південну. Цей вид і тепер спорадично зустрічається майже в усіх лісостепових та степових районах республіки. Після першої світової війни з Південної Америки в Одесу було завезено один із найбільш злісних бур’янів — повитицю польову. Тут вона швидко натуралізувалася і почала поширюватися далі, переважно з неочищеним насінням люцерни, конюшини тощо.

Повитиця польова — однорічна паразитична рослина. Розмножується насінням або частинами стебел, якщо на них є точки росту або присоски. Одна рослина утворює 15—43 тисяч насінин. Коробочки, насіння і навіть супліддя легко розносяться вітром по полю. Навесні вони змиваються дощами в яри, де утворюють осередки. Насіння вкрите товстою оболонкою і зберігає схожість до 5—6 років. Сходи з’являються в середині травня. Паростки схожі на білуваті, жовтуваті або зеленуваті ниточки, поступово булавовидно потовщені донизу. Не верхівці міститься трохи потовщена голівка, розділена бороздкою на дві половини. Сім’ядолі відсутні. В перші 14—16 днів свого існування повитиці можуть живитися самостійно. Паростки поступово збільшуються до кількох сантиметрів і, натрапивши на рослину, на якій можуть паразитувати, обвиваються навколо неї, присмоктуються, і з цього часу повитиця вже веде паразитичний спосіб життя. Цвіте рослина з червня до кінця липня, плодоносить до приморозків. Нині це найбільш поширений вид повитиці на всьому півдні України, що уражує понад 630 видів рослин. Насіння повитиці розповсюджується переважно з посівним матеріалом.

Під час Великої Вітчизняної війни занесений, мабуть, і сухоребрик волзький. Батьківщину цього злісного бур’яну ще остаточно не з’ясовано — імовірно, що він походить з південного сходу Європейської частини СРСР. Сухоребрик волзький — багаторічник, розмножується насінням та кореневими паростками. Має досить велику насінну продуктивність. Одна рослина за 5 років утворює куртину до 3 м у діаметрі. Цей бур’ян дуже швидко поширюється. Наприклад, на Правобережжі України, в Дніпропетровській області він був уперше виявлений у 1948 p., а тепер ця рослина поширена там скрізь. З насінням зернових культур його занесено з нашої країни до Нідерландів, Франції та Німеччини.

Щоб позбутися бур’янів, зерно просівають, використовуючи різні прилади. Паралельно удосконаленню подібних приладів удосконалюються пристосовні можливості бур’янів. Деякі бур’яни настільки пристосувалися до якої-небудь культури, що стають її постійним супутником. Так, рижій завжди супроводжує льон, вовчок звичайний — соняшник, блекота — мак, плоскуха — рис, татарська гречка — культурну, гумай — суданку.

Насіння багатьох видів переноситься з кормом для сільськогосподарських тварин. Постійними супутниками конюшини й люцерни є повитиця, деякі види волошки, ценхрус малоквітковий.

У видів, насіння яких «супроводжує» зерно, виробилися відповідні пристосування. У них утворюється багато насіння, яке настільки легко й швидко осипається, що під час збирання врожаю значна частина його засмічує зерно, а решта — грунт. У бур’яну виробився відповідний ритм розвитку. Його насіння проростає одночасно з культурним, співпадає також час дозрівання. Відокремити бур’ян від зерна важко через їх морфологічну подібність. Так і «мандрують» вони разом з місця на місце.

Той вид, що може причепитися до вантажу, має вибір значно більший. Особливо зручно діаспорам «їхати» у вовні та бавовні. Тому в тих місцях, де відбувається очищення вовни й бавовни, наприклад навколо фабрик з переробки цієї сировини, чимало колоній «переселенців». Класичним прикладом цього є Порт-Ювенал поблизу французького міста Монпельє, куди протягом століття з усіх куточків земної кулі завозили вовну і очищали її. Згодом на околиці міста виник справжній ботанічний сад, де росли представники різних флористичних областей. За рослинами, що прибули сюди з вантажами, можна було відновити всю географію торгових відносин країни за багато років. В Естонії осередками поширення люцерни арабської і галінсоги дрібноквіткової є суконні фабрики в містах Сінді і Нарві.

З вовною і бавовною дуже часто «мандрують» нетреби, ценхрус, просо волосовидне. Так, у Ростові-на-Дону поблизу шкіряного заводу оселилося 5 видів нетреби, занесені з Америки з шкірами.

Деякі види перетинають кордони, «влаштувавшись» у шерсті тварин, закуплених в інших країнах, або «кочують» з місця на місце, коли отари худоби переганяють в інші райони.

Деяке насіння бур’яну перетинає кордони, знаходячись у шлунку худоби, або в кормі, яким годують тварину в дорозі.

Вчені провели цікаві досліди на околицях німецького міста Гетеборга. Вони спробували визначити походження рослин, що росли у місцях, де скидалася солома та інші матеріали, якими було упаковано фрукти, привезені з Італії та Канарських островів. Незважаючи на те, що залишки упаковки завжди спалювалися, частина насіння збереглася. Навесні воно зійшло і дало початок колонії, що складалася з видів італійської і канарської флори. Тут було визначено 250 середземноморських видів і близько 60 видів з Передньої Азії.

Деякі рослини супроводжували армії. За їх колоніями можна навіть відтворити шляхи пересування військ. Цим чужинцям, які залишалися в країні як пам’ятка ворожої навали, ботаніки дали назву «осадна флора». Особливо багато їх було занесено з фуражем. Там, де були годівниці для коней, виникли найбільші колонії цих рослин. Вважають, що аїр і нетреба звичайна поширились під час монголо-татарського іга. З римськими легіонерами було занесено до Німеччини шерардію польову і насінницю лікарську. Відомо, що передньоазіатську рослину евклідій сірійський занесло до Австрії турецьке військо в 1863 p., галінсогу дрібноквіткову — до Східної Пру-сії французькі війська в 1807 p., свербигу східну — до Франції російські війська в 1814 p., нетребу колючу — до Валахії в 1828 р,. Згадкою про Севастопольську кампанію залишився цілий ряд рослин з родини бобових. Військами інтервентів у 1917— 1919 роках на території Приморського і Хабаровського країв було занесено енотеру дворічну, хрінницю віргінську та інші трави. Чимало південноєвропейських рослин з’явилося в Одесі після перебування там іноземного війська. З фуражем була занесена на Україну під час Великої Вітчизняної війни гринделія розчепірена.

(http://collectedpapers.com.ua/hfs/biogeography/plants_travelers/tisyacha-i-odin-posib-peretnuti-kordon)

Квіти і комахи:

зображення:

https://www.google.com.ua/search?q=%D0%BA%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8+%D1%96+%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%85%D0%B8&biw=1024&bih=600&prmd=ivn&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ved=0ahUKEwj0gO333OzKAhUmCpoKHXVCA58Q_AUIBygB

відео та презентації:

https://www.google.com.ua/search?q=%D0%BA%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8+%D1%96+%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%85%D0%B8&tbm=vid&prmd=ivn&source=lnms&sa=X&ved=0ahUKEwjb9Iq10ezKAhXJJJoKHa58DcwQ_AUIBigC

https://m.youtube.com/watch?v=GeKny91jC70

https://www.slideshare.net/mobile/school5-ter/ss-55405000

https://www.google.com.ua/search?q=%D0%BA%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B8+%D1%96+%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%85%D0%B8+%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F&biw=1024&bih=600&prmd=ivn&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ved=0ahUKEwjqpeiN4-zKAhVFJ5oKHa0EC9oQ_AUIBigB

 

текст:

kolosok.org.ua>gazeta_nerozlychni_dryzi

Рослинні угруповання багаті квітковими рослинами, займають панівне становище в рослинному світі. Це значною мірою обумовлено особливостями їх будови та розмноження, а саме значною диференціацією клітин та видозмінами органів, редукцією гаметофіта в циклі розмноження, відсутністю залежності процесу запліднення від водного середовища.
Близько 80% квіткових рослин нашої планети загинули б, не залишив нових поколінь, якщо б їх не відвідували під час цвітіння комахи-запилювачі. Виявляється, що строкатість і різноманіття покритонасінних, які приваблюють наш погляд, є пристосуванням до запилення комахами. Комахи переносять пилок з пиляків одних квіток на приймочки інших, забезпечуючи перехресне запилення. Запилення квіток має велике практичне значення в сільському господарстві, особливо в плодівництві, в овочевому та насінному господарствах, а також у бджільництві. Якщо запилювачів досить, рослини дають гарні врожаї плодів і насіння [2].
Особливо велика роль як запилювачів рослин належать представникам трьох вищих рядів комах з повним перетворенням Перетинчастокрилим, Двокрилим, Лускокрилим у відношенні яких і за геологічними нашаруваннями простежується зв'язок із квітковими рослинами [5].
Мета курсової роботи полягає в аналізі ролі комах-запилювачів в природному середовищі та характеристиці основних видів комах-запилювачів.

Пристосування ентомофільних рослин та комах до запилення
Перенесення пилку і перехресне запилення квіткових рослин – одна з найдавніших функцій комах у природі. Комахи регулярно відвідують квіти рослин, живлячись пилком і нектаром, перелітаючи після цього на інші квіти одного виду, комахи переносять пилок, який потрапляє на рильце зав’язі, таким чином відбувається перехресне запилення. Успішному і перехресному запиленню сприяє ряд факторів: одночасне цвітіння особин даного виду рослин, утворення у рослин спеціальних засобів для приваблення комах-запилювачів, утворення у комах спеціальних засобів для збирання пилку та здатність до формування умовних рефлексів.
Одночасне цвітіння рослин одного виду збільшує шанси відвідування комах-запилювачів багатьох квітів одного виду. Утворення спеціальних адаптацій для приваблення і прийому комах-запилювачів становить характерну ознаку ентомофільних рослин. Ентомофілія у рослин виявляється по-різному – це яскраве забарвлення, аромат, що виділяється квіткою, та її будова.
Комахи-запилювачі представників роду Gentiana з ряду Перетинчастокрилих (Hymenoptera) представлені 7 видами (бджола медоносна, джміль польовий, сколія жовтолоба, ) з 2 родин (Бджолині, Осині). Перше місце на основі літературних даних і наших спостережень серед запилювачів належить джмелям (Bombus). Вони регулярно відвідують квіти тирличів і запилюють їх завдяки довшому, ніж у бджіл, хоботку. Крім цього, представники родини Apoidea, яка охоплює бджіл і джмелів, на відміну від інших комах нашої фауни (крім ос родини Masaridae), відвідують квіти рослин не тільки для власного харчування нектаром (як, наприклад, двокрилі), але й для збору та переносу пилку, і тільки Apoidea вимушені в кожен виліт відвідувати безліч квітів, відповідно проводячи запилення.
Комахи-запилювачі квітів тирличів з ряду Двокрилих (Diptera) представлені 12 видами з 2 родин (Мухи, Дзюрчалки). У великій кількості на квітах тирличів трапляються мухи родини Syrphidae.
Комахи цієї родини - неспеціалізовані запилювачі у зв’язку з особливостями морфологічної будови і поведінки. Вивчення харчових зв’язків сирфід із квітковими рослинами було відзначене ще в позаминулому столітті [16]. Дослідженнями Е.К. Грінфельда доведено, що сирфіди споживають пилок різних квіткових рослин.
Комахи рядів Твердокрилих і Лускокрилих (Coleoptera, Lepidoptera) на квітах тирличів трапляються рідше, тому не відіграють значної ролі в запиленні рослин і належать до другорядних запилювачів. Більшість видів жуків збирає з квітів тільки пилок, не пошкоджуючи ні генеративні, ні вегетативні частини квітів. Деякі види жуків можуть пошкоджувати квіти лише певних видів рослин і тільки поодинокі види жуків завдають квітам шкоду постійно. Пилок ентомофільних рослин липкий, і у багатьох видів пилок прилипає навіть до гладкої поверхні. Всі жуки, які відвідують квіти, мають опушення на ногах, нижньому боці голови, грудях або інших частинах тіла, до якого пилок легко прилипає. Основна маса пилку прилипає до тих частин тіла жука, які торкаються генеративних органів квітки.
Комахи-запилювачі - комахи, що, подібно бджолам, переносять на своєму тільці пилок з тичинок квіток на рильце маточки перехреснозапилюваних рослин. До комах-запилювачів відносяться медоносні бджоли, самотні дикі бджоли, оси, джмелі, жуки, мухи і різні дрібні комахи.
Після медоносних бджіл основними комахами-запилювачами вважаються джмелі, тому що саме вони, завдяки будівлі хоботка, здатні запилювати червону конюшину, що недоступний бджолам (крім грузинських). Важливими запильниками посівної люцерни є також деякі види самотніх бджіл.
Мухи не є цінними запилювачами, тому що, насамперед, запилюють квітки з неприємним запахом, і вони не мають на тілі волосків, що служили б надійними переносниками пилку. Метелики, на відміну від бджіл, можуть запилювати квітки з дуже довгим віночком. Різні дрібні комахи (клопи, трипси, жужелиці й ін.) в основному шкодять квіткам, а не сприяють їхньому запиленню.
При вивченні природних біоценозів досить продуктивні дослідження взаємин між фіто- і зоокомпонентами. Одним з важливих, але мало досліджених питань є вивчення взаємин рослина-запилювач. Необхідно відзначити, що біологія, екологія і навіть систематика багатьох груп запильників вивчені слабко. Фактично відсутні методики кількісного обліку чисельності, не говорячи вже про екологічні і етологічні особливості (Banaszak, 1991). Тому будь-які дані, що стосуються цих питань, є внеском у заповнення пробілів у дослідженнях.
Величезна кількість зоофільних рослин (запилюваних тваринами) не може бути запліднене без їх допомоги. Близько 80% диких і культурних рослин має потребу в комахах-запильниках - метеликах, бджолах, джмелях, жуках, мухах, комарах. А тому квітки рослин володіють цілим поруч способів залучити запильників і спеціальних пристроїв для автоматичного захоплення пилка комахами. Вони волочуть до себе запильників своїми фарбами, малюнком, формою будівлі квітки, запахами, достатком пилка і нектару. Навіть пилок зоофільних рослини роблять особливу - звичайно вона велика з нерівної і часто липкою поверхнею. Це допомагає пилкові утримуватися на тілі тварини. А комахи, у свою чергу, мають потребу в нектарі і пилку. Перелітаючи при їхньому зборі з квітки на квітку, вони здійснюють перехресне запилення рослин. Для цього комахи забезпечені не тільки визначеною будівлею організму, взаємозалежним із процесами запилення, але і доцільним харчовим, репродуктивним і іншим видами поводження. І все це існує з метою створення просто унікальної співдружності комах-запилювачів і рослин.
Найважливіша функція комах - це запилення квіткових рослин. Квіткові рослини - це основне джерело і їжі і вологи для більшості комах. І в той же час більшість квіткових рослин (саме - володіють перехресним запиленням) залежить від комах-запильників.
Усі яскраві, здалеку помітні квіти - це "оголошення", якими рослини залучають комах. Залучає також комах і їхній аромат.
У кожнім віночку квітки є в середині маточка, а довкола нього - тичинки, кінці яких (пильовики) набиті пилком. Щоб рослина з перехресним запиленням дало свої плоди, його потрібно запилити: зробити так, щоб пилок однієї квітки потрапив на рильце (верхню частину маточки) іншого. І саме відвідують квіти комахи забезпечують таке запилення.
Комахи відвідують квітки для збору пилка (деякі жуки, багато перетинчастокрилих) або заради солодкого нектару (мухи, метелика, багато перетинчастокрилих).
Іноді комахи використовують віночки квіток як притулок або забираються в суцвіття для прибудовування там свого потомства. І всі типи відвідування квіток комахами використовуються рослинами для забезпечення запилення.
Багато рослин розмножуються тільки завдяки запиленню комахами.

Висновки
1. Основними фактори, які приваблюють комах до відвідування квітучих рослин є яскраве забарвлення квітів та їх аромат, відносно великі розміри квітів або суцвіть, наявність у квітках нектару та великої кількості пилку (вони є добрим кормом для комах).
2. Пристосованість комах до запилення рослин проявилася в першу чергу у будові ротового апарату, який у багатьох комах запилювачів смоктального (метелики), колючо-смоктального (комарі), гризучо-лижучого (Перетинчастокрилі), чи лижучого типу (Двокрилі). Також перехресному запиленню сприяє наявність у комах на тілі великої кількості волосків.
3. У багатьох випадках взаємини комах-запилювачів та квіткових рослин можна охарактеризувати навіть не як коеволюційні, а мутуалістичні. Адже певні групи рослин пристосувалися до запилення лише комахами певного виду чи групи, а рослини є джерелом існування даних видів комах. Прикладом таких взаємин є оса-бластофага та інжир, численні види бобових та джмелі.
4. Комахи-запилювачі належать до чотирьох рядів: Перетинчастокрилі, Двокрилі, Лускокрилі, Твердокрилі.
5. Найкращими комахами-запилювачами є представники ряду Перетинчастокрилих, особливо джмелі та бджоли.

(http://www.referat-sochinenie.ru/about/arkhitektura/komahi_zapilyuvach.html)

 

Перенесення пилку і перехресне запилення квіткових рослин – одна з найдавніших функцій комах у природі. Комахи регулярно відвідують квіти рослин, живлячись пилком і нектаром, перелітаючи після цього на інші квіти одного виду, комахи переносять пилок, який потрапляє на рильце зав’язі, таким чином відбувається перехресне запилення. Успішному і перехресному запиленню сприяє ряд факторів: одночасне цвітіння особин даного виду рослин, утворення у рослин спеціальних засобів для приваблення комах-запилювачів, утворення у комах спеціальних засобів для збирання пилку та здатність до формування умовних рефлексів.

Одночасне цвітіння рослин одного виду збільшує шанси відвідування комах-запилювачів багатьох квітів одного виду. Утворення спеціальних адаптацій для приваблення і прийому комах-запилювачів становить характерну ознаку ентомофільних рослин. Ентомофілія у рослин виявляється по-різному – це яскраве забарвлення, аромат, що виділяється квіткою, та її будова.

Комахи-запилювачі представників роду Gentiana з ряду Перетинчастокрилих (Hymenoptera) представлені 7 видами (бджола медоносна, джміль польовий, сколія жовтолоба, ) з 2 родин (Бджолині, Осині). Перше місце на основі літературних даних і наших спостережень серед запилювачів належить джмелям (Bombus). Вони регулярно відвідують квіти тирличів і запилюють їх завдяки довшому, ніж у бджіл, хоботку. Крім цього, представники родини Apoidea, яка охоплює бджіл і джмелів, на відміну від інших комах нашої фауни (крім ос родини Masaridae), відвідують квіти рослин не тільки для власного харчування нектаром (як, наприклад, двокрилі), але й для збору та переносу пилку, і тільки Apoidea вимушені в кожен виліт відвідувати безліч квітів, відповідно проводячи запилення.

Комахи-запилювачі квітів тирличів з ряду Двокрилих (Diptera) представлені 12 видами з 2 родин (Мухи, Дзюрчалки). У великій кількості на квітах тирличів трапляються мухи родини Syrphidae.

Комахи цієї родини - неспеціалізовані запилювачі у зв’язку з особливостями морфологічної будови і поведінки. Вивчення харчових зв’язків сирфід із квітковими рослинами було відзначене ще в позаминулому столітті [16]. Дослідженнями Е.К. Грінфельда доведено, що сирфіди споживають пилок різних квіткових рослин.

Комахи рядів Твердокрилих і Лускокрилих (Coleoptera, Lepidoptera) на квітах тирличів трапляються рідше, тому не відіграють значної ролі в запиленні рослин і належать до другорядних запилювачів. Більшість видів жуків збирає з квітів тільки пилок, не пошкоджуючи ні генеративні, ні вегетативні частини квітів. Деякі види жуків можуть пошкоджувати квіти лише певних видів рослин і тільки поодинокі види жуків завдають квітам шкоду постійно. Пилок ентомофільних рослин липкий, і у багатьох видів пилок прилипає навіть до гладкої поверхні. Всі жуки, які відвідують квіти, мають опушення на ногах, нижньому боці голови, грудях або інших частинах тіла, до якого пилок легко прилипає. Основна маса пилку прилипає до тих частин тіла жука, які торкаються генеративних органів квітки.

Комахи-запилювачі - комахи, що, подібно бджолам, переносять на своєму тільці пилок з тичинок квіток на рильце маточки перехреснозапилюваних рослин. До комах-запилювачів відносяться медоносні бджоли, самотні дикі бджоли, оси, джмелі, жуки, мухи і різні дрібні комахи.

 

(http://www.grandbiology.com/biols-933-1.html)

Адаптація до комах

ЗапиленняУ рослин, що запилюють комахами, можна спостерігати надзвичайно дотепні й винахідливі приймання адаптації до них. Рослини з відкритими (наприклад, маргаритки) або чашоподібними (жовтеці) квітами влаштовані так, що можуть скористатися послугами всіх комах, будь те бджола, жук або мураха, а іноді вони не гидують і допомогою дрібних тварин, прикоснувшихся до квітки. Комаха може стряхнути пилок з пиляка на приймочку або перенести її на іншу квітку. Деякі квіти більш розбірливі й можуть запилювати за допомогою тільки одного виду комах. Квіти люпину, запашного горошку і їх найближчої родички влаштовані так, що розкриваються під вагою комахи, що сіла до них на "крильця", і випускають тичинки й приймочки, що труться про тільце гостя. У деяких рослин квіти можуть запилити тільки комахи з довгим хоботком, такі як метелики й бджоли. Прикладом такої рослини може послужити яснотка біла. Щоб добратися до нектару, захованого на дні квітки, комасі доводиться просовувати голову глибоко всередину й тісно притискатися до нижнього пелюстка.

 

У цей час пиляк або приймочка, розташовані у верхніх пелюстках, притискаються до спинки комахи. У деяких рослин з перехресним запиленням спочатку із квітки з'являється пиляк, і тільки коли весь пилок висиплеться, визирає приймочка, щоб саме вона, а не пиляки, прийшли в безпосередній контакт із комахою. Запилення комахами - це основний вид запилення квітів, однак у тропіках Австралії й Південної Америки досить поширене запилення птахами. Це головним чином колібрі, і найчастіше вони не більше джмеля. Вони ссуть нектар закритим дзьобом, використовуючи мову як поршень. (http://www.animals-plants.com/ua/pollination.html)


 

 

Рослини хижаки:

Зображення:

 

https://www.google.com.ua/search?q=Рослини+хижаки&client=opera&hs=53n&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ved=0ahUKEwif1cTw_fbJAhWra3IKHWJjAWgQ_AUIBygB&biw=1473&bih=700&dpr=0.9

 

відео та презентації:

http://svitppt.com.ua/biologiya/roslinihizhaki1.html

http://svitppt.com.ua/biologiya/roslinihizhaki.html

http://svitppt.com.ua/biologiya/hizhi-roslini.html

http://svitppt.com.ua/biografiya/hizhi-roslini0.html

https://www.youtube.com/watch?v=m7ojk9tMU5g

https://www.youtube.com/watch?v=qvE3UC5qb80

https://www.youtube.com/watch?v=_D1JFXsXpiQ

https://www.youtube.com/watch?v=8yksOwrqoyg

https://www.google.com.ua/search?q=Рослини+хижаки&client=opera&hs=93n&biw=1473&bih=700&tbm=vid&source=lnms&sa=X&ved=0ahUKEwih1Jfy_fbJAhXqvnIKHZb8A0kQ_AUICCgC&dpr=0.9

Рослини-хижаки  — збірна, таксономічно неоднорідна група рослин, для яких характерна часткова або переважаюча, проте, не цілковитагетеротрофія.

Екологія[ред. • ред. код]

Рослини-хижаки живуть у воді прісних водоймищ, на заболочених лугах і болотах, в торфіпіску, тобто на субстратах, бідних з'єднаннями азоту. Неминуче в таких умовах азотисте голодування, а також нестача фосфорукалія та інших речовин хижі рослини компенсують за рахунокперетравлювання невеликих тварин, в основному комах, яких ловлять за допомогою спеціальних органів — метаморфізованного листя. На поверхні такого листя є залозки, що виділяють травні ферменти типа пепсину і органічні кислоти (мурашинубензойну тощо). Ферменти розщеплюють білки тіла тварини до простіших, засвоюваних рослинами з'єднань.

Живлення[ред. • ред. код]

У найвідоміших «хижаків» — росичокнепентесів і сараценій основну частину здобичі складають комахи (звідси інша назва цих рослин — комахоїдні). Інші — водні пухиринки іальдрованди ловлять найчастіше планктонних ракоподібних. Є і такі хижі рослини, які харчуються мальками рибпуголовками або навіть жабами і ящірками.

В наземних хижих рослин коренева система розвинена слабо, у водних вона зредукована, проте, всі вони можуть існувати за рахунок речовин, що отримуються з ґрунту або води. Проте додаткове живлення тваринною їжею прискорює розвиток комахоїдних рослин, перехід до цвітіння і плодоносіння.

Види[ред. • ред. код]

У світі налічується близько 450 видів таких рослин, що належать до 6 родин, у тому числі:

Ареали їх зростання — в найрізноманітніших куточках світу.

Типи пасток[ред. • ред. код]

Рослини використовують п'ять механізмів різного типу для ловлі здобичі:

  • ловильні листки у формі глечиків;
  • листки, що стуляються;
  • липкі пастки;
  • засмоктувальні пастки;
  • пастки типу невиливайки.

Проте тип пастки не пов'язаний з належністю рослини до певної родини. В одній і тій самій родині рослини можуть мати уловлювачі пристрої різних типів. В родині пухирникових(Lentibulariaceae) є представники трьох груп, в родині росичкових (Droseraceae) — двох. Приваблена чашечкоподібними ловильними листками, комаха сідає на листок і сковзає з його гладкої поверхні вниз, тонучи у травному соку. Поступово всі поживні речовини комахи рослина всмоктує через поверхню листка.

Глечики-пастки[ред. • ред. код]

Сараценія

Краї та внутрішні стінки ловильних листків у деяких рослин забарвлюються в яскраво-червоний колір, інші виділяють подібно до цукрової (мурав'їна та інші) речовину. У Сараценії (Sarracenia) на шийці глечика ростуть довгі волоски, спрямовані донизу, що не дозволяє комахам вилізти на гору. У середині глечика залозки виділяють ферменти, що значно прискорюють розчинення комашиної плоті.

Проте існують і такі комахи, що мешкають усередині таких глечиків. Личинки комара Wyeomyia smitbii живуть у глечику пурпурової сараценії (Sarracenia purpurea), а дорослі комахи безперешкодно залітають і вилітають звідти. Павук Misumenops nepentbicola також часто влаштовує тамжитло.

Пастки, що зачиняються[ред. • ред. код]

Венерина мухоловка

Найвідоміший приклад такої пастки — це венерина мухоловка (Dionaea muscipula). Пастка формується в кінці листка, черешок відіграє роль петлі, а сам листок утворює дві облямовані зубцями частки. Кожна з них має чутливі волоски, що приводять у рух пастку.

Це відбувається у тому разі, якщо комаха ворухне одним з волосків. Вже при другому дотику до волоска з основи рослини надходить потужний електричний імпульс, що змушує пастку зачинитися. При цьому не має значення чи повторний дотик стосувався одного й того ж волоска чи різних — у рослин спрацьовує надійний пусковий механізм «подвійної дії», що дає змогу уникнути випадкового спрацювання, наприклад, від потрапляння дощових крапель.

Пастка спрацьовує за 1/5 секунди. Зубці, чіпляючись один за одного, стуляються не щільно, через що невелика комаха спроможна вилізти назовні. У такому разі пастка відчиняється знову, аби не витрачалась цінна травна рідина на дрібну, не дуже поживну здобич.

При потраплянні великої здобичі, пастка повільно зачиняється протягом кількох годин, аж поки жертва цілком не розчавиться.

Липкі пастки[ред. • ред. код]

Комахи на листі Pinguicula gigantea

Росички (Drosera), росолисти (Drosophyllum), товстянки (Pinguicula) і бібліси (Byblis) використовують клейку речовину. Сівши на листок, комахи залипають у цукристій рідині. Намагаючись виповзти, жертва змушує сусідні волоски схилитися в бік джерела руху, внаслідок чого потрапляє в надійні обійми.

Засмоктувальні пастки[ред. • ред. код]

Пухиринка

Пухиринки (Utricularia i Polypompbolyx) ростуть у водоймах. Вони вільно плавають або ж пускають коріння. З листків у них звисають пухирці з отвором, що затуляє вільно звисаючий клапан. Спеціальні залози викачують з пухирця майже всю воду, аби клапан щільно затулився під тиском води ззовні. Потім виділяється цукриста речовина, що приваблює здобич. Щетинки спрямовують здобич до клапана, який блискавично відчиняється, щойно жертва торкнется сигнальних волосків. Тиск змушує клапан відчинятися в середину, внаслідок чого здобич разом із водою засмоктується в пухирець. Далі клапан швидко затуляється, вода викачується і розпочинається перетравлювання улову.

Пастки-невиливайки[ред. • ред. код]

Генлісея

На мілинах, поруч із пухирником зустрічається генлісея (Genlisea) — невеликі, ледь затоплені розетки, що вільно плавають. Ловильні листки рослин мають короткий черешок, розділений на дві трубки, спрямовані у воду. Уздовж кожної з трубок проходить спіральний проріз, на внутрішній поверхності якого помітний ряд спрямованих усередену волосків. Залози розташовані на передньому краї, виділяють клейку речовину.

Невеликі водні організми спрямовуються волосками всередину пастки, звідки вони вже неспроможні вилізти.

Утримання в культурі[ред. • ред. код]

Серед тропічних комахоїдних рослин нині є чимало таких, що вирощуються як декоративні види. Серед них є і непентеси. Вони культивуються в ботанічних садах і привертають увагу аматорів. Так, непентес мадагаскарський (Nepenthes madagascariensis), поширений на острові Мадагаскар, має досить великі (до 20-25 см) «глечики» малинового кольору. Він культивується в теплих та вологих оранжереях. Дуже поширений в ботанічних садах непентес Рафмезі, що зростає на островаї Калимантан та Суматра. «Глечики» у нього світло-зелені на довгому вусику, в червоних плямах та смугах. Серед непентенсів, що культивуються, є і гібридні види.

Вирощуються в культурі і комахоїдні рослини з інших регіонів. Це росичкитовстянки, насамперед, мексиканські види — Pinguicula caudata та Pinguicula gypsicola, які є рослинамипомірного клімату. В природі вони зростають на торфовищах та на заболочених ґрунтах. При вирощуванні в культурі горщики обгортаються шаром сфагнового моху і вміщуються втераріумі. Товстянки гарно квітують, а влітку до їх листків приклеюються численні комахи.

Велика колекція хижих рослин була зібрана в 1950-ті роки в ботанічному саду в Празі. З 1981 року існує Міжнародне товариство любителів і дослідників хижих рослин (The International Camivorus Plant Society). Колекція ботанічного саду в Ліберцях (північна Чехія) налічує понад 120 видів хижих рослин.

Рослини-хижаки в Україні[ред. • ред. код]

Практично всі комахоїдні рослини України є рідкісними видами її флори — адже це переважно мешканці боліт, заболочених лукводойм. Основними регіонами їх зростання в Україні єПолісся, насамперед, Західне і Центральне, та Карпати.

У флорі України наявні 4 роди комахоїдних рослин — росичка (Drosera L.) та альдрованда (Aldrovanda L.) з родини росичкових (Droseraceae), товстянка (Pinguicula L.) та пухирник(Utricularia L.) із родини пухирникових (Lentibulariaceae).

До них належать 12 видів комахоїдних рослин:

  1. Товстянка звичайна (Pinguicula vulgaris L.),
  2. Товстянка альпійська (Pinguicula alpina L.),
  3. Товстянка двоколірна (Pinguicula bicolor Wołoszcz.),
  4. Пухирник звичайний (Utricularia vulgaris L.),
  5. Пухирник малий (Utricularia minor L.),
  6. Пухирник середній (Utricularia intermedia Hayne),
  7. Пухирник Брема (Utricularia bremii Heer),
  8. Пухирник південний (Utricularia australis R.Br. або Utricularia neglecta Lehm.)),
  9. Росичка круглолиста (Drosera rotundifolia L.),
  10. Росичка середня або Росичка проміжна (Drosera intermedia Hayne),
  11. Росичка довголиста або Росичка англійська (Drosera longifolia L. або Drosera anglica Huds.),
  12. Альдрованда пухирчаста (Aldrovanda vesiculosa L.)

В Україні трапляється також гібрид росички круглолистої з росичкою довголистою, описаний під назвою Drosera x obovata Mert & W.D.J. Koch.

Охорона у природі[ред. • ред. код]

В Україні майже всі види рослин-хижаків занесені до Червоної книги України. Нині не охороняються на державному рівні лише 2 види комахоїдних рослин — Drosera rotundifolia(росичка круглолиста) та Utricularia vulgaris (пухирник звичайний). Проте, ці види охороняються як регіонально рідкісні у низці областей України.

Статус міжнародної охорони має Aldrovanda vesiculosa (альдрованда пухирчаста). Цей вид включений до Додатку І Бернської конвенції та до Додатку ІІ до Директиви Європейського Союзу до місць зростання.

Pinguicula bicolor (товстянка двоколірна) увійшла до Червоної книги МСОП (IUCN) з категорією EN (Види під загрозою вимирання).

Інші види також входять до червоних книг низки країн та регіонів. (https://uk.wikipedia.org/wiki/Рослини-хижаки)

Рослини-хижаки

Хижі рослини стали справжніми втіленням таємничості і непізнаності дикої природи. Вони підкорюють нас своєю винахідливістю, чудовою пристосовуваністю до ворожого оточення і просто своєю красою. Якщо дотримуватися істини, то слід було б, звичайно, назвати їх комахоїдними, а не хижими. Але міф про рослини вбивць все одно продовжує існувати. Якщо в давні часи деякі з рослин взялися «поїдати», а вірніше «перетравлювати» комах, то виключно, лише для того, щоб вижити у ворожому середовищі, де грунт настільки бідна або настільки кисла, що коріння не могли отримувати поживні речовини звичним шляхом. Не знайшовши іншої можливості задовольнити свою потребу в мінеральних солях і мікроелементах, ці рослини еволюціонували настільки, що змогли отримувати їх з органічної матерії. Саме тому хижі рослини почали ловити живі істоти, які забезпечують їм необхідне харчування. У міру налічується до п'ятисот видів рослин хижаків. І що найдивніше, багато комахоїдні рослини так малі, виглядають такими витонченими і ніжними, що зовсім не здаються підступними хижаками, обманом заманює і потім поглинаючими здобич.

Що змушує ці рослини «виходити на полювання»? Справа в тому, що ростуть «хижаки», як правило, на болотах, в багнистих і вологих місцях - там, де більшість рослин просто не можуть вижити через брак поживних речовин. А рослини хижаки чудово відчувають себе в таких спартанських умовах, поповнюючи раціон тваринною їжею. Звичайно, рослини полюють зовсім не так, як тварини, і видобуток у них не найбільша - комахи. Всі рослини мисливці - квіткові. Але не квітки (хоча часом дуже красиві) залучають комах. Головна принада для жертви - листя, що видають солодкий запах особливої рідини, що виділяється рослинами. Саме так ловить своїх жертв росичка круглолиста, добре знайома жителям північних широт Росії.

Росичка круглолиста

На кожному листочку знаходиться до двох сотень волосків. На кінчику кожного волоска блищить крапелька рідини. Вона схожа на крапельку роси. Звідси і назва рослини - росичка круглолиста. Це саме справжня рослина-хижак. Блискучі липкі краплі, що привертають комах, містять цілий набір речовин, які беруть участь у перетравлюванні жертв. До складу крапель входить також речовину кониїн, який знерухомлює спійманих комах. У відповідь на рухи прилиплі комахи сусідні волоски тягнуться до жертви, а сам лист росички починає поступово закриватися.Переварювання жертви середнього розміру відбувається протягом 2-3 діб. На розкрився через деякий час аркуші від жертви майже нічого не залишається, крім порожній шкурки. На відміну від Венерін мухоловки росички мають надзвичайно широке поширення - вони зустрічаються на всіх континентах за винятком Антарктиди. Родова назва рослин - дрозера - натякає на крапельки липкою слизової рідини, які з'являються на верхній стороні і по краях її листя (в перекладі з грецької мови дрозос - «роса»). За виблискують на сонці крапельки рідини американці звуть росичку «травичкою дорогоцінних каменів». Росички живуть довго - вік окремої рослини може налічувати десятки років. Найменшій вважається виростає в Австралії карликова росичка дрозера пігмея, довжина її листя не досягає 1 см. Найбільший розмір листя - до 60 см в довжину має королівська росичка дрозера регия. Мисливський рекорд росянок 51 комар, спійманий одним рослиною за 3 години! Не випадково в Португалії місцеві жителі використовують росички замість липкою паперу від мух, розвішуючи рослини в горщиках по стінах будинків. До листочків полюбилася їм росички прилипають навіть сильні гедзі!

Венерина мухоловка

  

Мухоловки ростуть на території США. Зустрічаються на східних прибережних піщаних пустках і торф'яних болотах штатів Північна і Південна Кароліна. Рід включає єдиний вид. Крупные белые цветки собраны в конечные малоцветковые соцветия на верхушке цветоноса. Серед інших комахоїдних рослин на свою здобич найбільш швидко реагує венерина мухоловка. Великі білі квітки зібрані в кінцеві малоцветковое суцвіття на верхівці цветоноса. Плід - нерівномірно розтріскуються коробочка, заповнена двома десятками блискучих чорних насіння і оточена зів'ялими пелюстками. Добре розвинені екземпляри венерина мухоловки можуть переносити без шкоди для себе як посуху, так і тимчасове затоплення.Листя цієї рослини, трохи підняті над землею, зібрані розеткою навколо довгого цветоноса. Черешок листа плоский і широкий, а пластинка аркуша перетворилася у дві округлі стулки, що лежать під кутом один до одного. Її листя, забезпечені довгими зубцями, схожі на розкриті Капканчик. Кількість зубців по краю листа-пастки може перевищувати 30. Кожен лист складається з двох половинок, що нагадують стулки раковини. Комах приваблює яскраве забарвлення внутрішньої поверхні листа і накопичується на ній солодкувата рідина. На кожній половинці аркуша розташовані три чутливих волосини. Як тільки муха або інша жертва стосується двох з них, в тканинах листка виникають слабкіелектричні сигнали, і за долі секунди обидві його половинки змикаються. При закритті зубці листа перехрещуються.

Пастка мухоловки спрацьовує за долі секунд. Спроби комахи вивільнитися з цього «живого капкана» призводять до ще більш щільному змиканню стулок. Механічне роздратування волосків може призвести до закриттю листа, однак виділення травних речовин у цьому випадку не починається. Після вдалого полювання перетравлювання жертви, залежно від її розміру, триває 1-3 тижні. Іноді в такій капкан потрапляють і крупніше ласощі, такі як дрібні жаби або слимаки. Коли таке трапляється, венерина мухоловка починає свій «бенкет». Долгое время было загадкой — как мухоловка производит такое молниеносное движение без мускулов и нервов? Кожен лист здатний зачинитися і розправитися лише 2-3 рази, після чого гине. Довгий час було загадкою - як мухоловка виробляє таке блискавичне рух без м'язів і нервів? Це один з найшвидших рухів у царстві рослин.  Виявилося, що листя венерина мухоловки накопичують пружну енергію. Вони працюють як опуклі мембрани, які з різким клацанням переключаються з одного положення в інше, варто тільки легенько натиснути на них пальцем. Коли листя розкриваються, вони постійно перебувають на межі хитке становище. Комаха зачіпає волоски рослини, а воно у відповідь трохи змінює вологість листа (подає до нього сік).Волога трохи змінює кривизну поверхні, служачи спуском, а далі лист сам стрибком переходить в новий стійкий стан - закриваючи пастку.Чарльз Дарвін вважав мухоловку «найдивовижнішим рослиною на світі».

Жірянка-липучка

У заплавах річок, на сфагнових болотах, на сирих луках і по берегах мілководих озер зустрічаються незвичайні рослини з товстими м'ясистими прикореневими листям. Якщо доторкнутися до них пальцем, то відчуваєш що вони липкі. Це жірянка. За допомогою своїх липких листя жірянка ловлять комах. Наукова назва рослин - пінгвікула. На латині пінгвіс - «жирний». Поверхня листків жірянка маслянисто блищить завдяки цукристій слизу, яку виділяють особливі залози, що знаходяться в тканинах листка. Це слизувате покриття настільки липке, що сіло на лист комаха виявляється буквально приклеєним до його поверхні. (Після контакту комахи з листом в даному місці виділяється додаткова порція липкою слизу). Потім лист починає поступово скручуватися, у справу вступають травні соки та захоплена жертва починає перетравлюватися.Незабаром від спійманого комахи залишається тільки одна порожня оболонка. Жірянка здатні перетравлювати навіть пилок рослин, що потрапила на її листя. На світі існує близько 80 видів жірянок. Менша частина видів росте в Євразії, Північній Америці і на півдні Гренландії.Більша частина - в Азії, в Центральній і Південній Америці. У Європі зустрічається 12 видів жірянок, в Північній Америці - 10 видів. На території Росії виростають 6 видів жірянок. Зустрічаються жірянка і на самому півдні Південної Америки. Навіть у тундрі є жірянка. Виростає на півночі Євразії жірянка звичайна є рослиною-реліктом льодовикового періоду. Це означає, що даний вид існував, коли більша частина Європи була вкрита товстим шаром льодовиків.

Росоліст

Росоліст  (Dr osophyllum lusitanicum L.) - одне з найбільш чудових комахоїдних рослин, які ростуть в Португалії і в Марокко. Рослина відрізняється від інших комахоїдних (Drosera, Pinguicula) як своєю зовнішністю, так особливо і своїми біологічними особливостями. Зростає воно не в сирих болотистих місцях, як наша росичка, а в сухих горах, на піщаній, часто навіть кам'янистому грунті. Стовп його досягає дуже часто висоти в 1 / 4 аршина і на верхівці несе на декількох, але небагатьох коротких розгалуженнях поодинокі квіти, що мають до 3 см у поперечнику.Листи розташовані у великій кількості біля основи стебла, але знаходяться і вище по всьому стеблу. Вони - лінійно-видовжені, звужуються поступово до верхнього свого кінця. На верхній поверхні листя спостерігається невеликий жолобок. довольно густо покрыты небольшими железками на ясно различимых стебельках. Листя і стебла росоліста досить густо вкриті невеликими залозками на ясно помітних стеблинках. По цвету своему красноватые железки росолиста сильно напоминают таковые у росянки, а по своей форме приближаются к железкам жирянки (Pinguicula), одного, часто встречающегося у нас на торфяных болотах насекомоядного растения. Ці залозки зі стеблинками мають форму маленьких капелюшних грибків і завжди покриті своїм виділенням - маленькими блискучими крапельками рідини, що нагадують собою крапельки роси, звідки і сама рослина отримала назву росоліст. За кольором своєму червонуваті залозки росоліста сильно нагадують такі в росички, а за своєю формою наближаються до залізокжірянка (Pinguicula), одного, часто зустрічається у нас на торф'яних болотах комахоїдні рослини. находятся еще более мелкие, сидячие железки, почти бесцветные и отличающиеся от стебельчатых тем, что они выделяют капельки бесцветной липкой и кислой жидкости только под влиянием прикосновения к ним азотистых тел. Крім цих стебельчастих залозок, добре помітних неозброєним оком, на росолісте знаходяться ще більш дрібні, сидячі залозки, майже безбарвні і відрізняються від стебельчастих тим, що вони виділяють крапельки безбарвної липкою і кислої рідини тільки під впливом дотику до них азотистих тел. Рідина цих сидячих залозок дуже клейка, сильно пристає до предметів, що доторкнеться до залізок, але легко відстає від них самих. , то все его части быстро склеиваются выделениями сидячих железок, но животное может, тем не менее, первое время хотя и медленно, но все-таки двигаться, так как клейкая жидкость железок легко отделяется от последних. Коли комаха сідає на лист росоліст, то всі його частини швидко склеюються виділеннями сидячих залозок, але тварина може, тим не менш, перший час хоч і повільно, але все-таки рухатися, так як клейка рідина залозок легко відділяється від останніх. Через невеликий проміжок часу комаха зовсім буває обліплено краплями виділень інших залозок, втрачає вже здатність до руху, гине і падає на розташовані нижче стовпчасті залізяки, які за допомогою своїх виділень витягують з трупа все розчинне і всмоктують. питается азотистыми веществами животного происхождения. Таким чином росоліст харчується азотистими речовинами тваринного походження. , лишившиеся капелек своей клейкой жидкости, снова выделяют её. Залозки росоліста, які втратили крапельок своєї клейкої рідини, знову виділяють її. Ці виділення настільки рясні, що вся рослина буває часом суцільно покрито комахами як тільки що розряджені, так і відмерлими і вже розклалися. встречается довольно часто, крестьяне собирают это растение и вешают его в жилых помещениях для ловли и истребления мух. В околицях Опорто, де росоліст зустрічається досить часто, селяни збирають цю рослину і вішають його в житлових приміщеннях для лову й винищення мух.

Альдрованда

од насекомоядных водных растений семейства росянковых. Р од комахоїдних водних рослин сімейства росянкових. До роду належить 1 вид A.vesiculosa з плаваючими ниткоподібними стеблами, без коріння. Листя по 6-9 в мутовках, з довгими щетинками на верхівці широкого паростка.При подразненні ніжних волосків, що знаходяться на поверхні листа, він складається вздовж, причому краю знаходять один на інший. ловит, а затем переваривает мелких водяных личинок и ракообразных. Альдрованда встречается спорадически в Западной Европе, Африке, Восточной и Юго-Восточной Азии, Австралии. Так Альдрованді ловить, а потім переварює дрібних водяних личинок і ракоподібних. Альдрованді зустрічається спорадично в Західній Європі, Африці, Східній та Південно-Східної Азії, Австралії. У СРСР - в Європейській частині, на Кавказі, Далекому Сході та Середньої Азії, найчастіше в озерцях стариць.

Пухирчатка

У прибережній зоні невеликих водойм зі спокійною прісною водою можна знайти цікаве рослина - пухирчатка. Вона плаває у верхньому шарі води, не прикріпляючись до дна. Якщо придивитися до тонких кавалками листям рослини, можна помітити численні округлі чечевідние потовщення розміром менше половини сантиметра. Це ловчі органи пухирчатки. Близько вхідного отвору у кожний такий «бульбашка» розташовані тонкі вирости - чутливі волоски. Коли дрібний водяний рачок стосується цих волосків, вигин стінок пухирця різко змінюється. У результаті видобуток разом з невеликим об'ємом води буквально засмоктується усередину. Надлишок води поступово «відкачується», і всередину пастки з спійманої жертвою починають надходити травні речовини. Незабаром від видобутку залишається тільки шкурка. Кожен ловчий пляшечку рослини може спрацювати кілька разів, потім поступово відмирає. Рід пухирчатка досить великий - налічує до 200 видів. У Європі та на території Росії зустрічаються 6 з них. Багато видів пузирчаток - рослини не водні, вони зустрічаються в тропіках на вологому грунті, серед моху або навіть на стовбурах дерев. У Північній півкулі найбільш поширеною і більшою є пухирчатка звичайна. Її гілочки утворюють щось на кшталт плаваючої платформи, над якою в розпал літа піднімаються тонкі квітконоси. З водоймища у водоймище рослини потрапляють за допомогою перелітних водоплавних птахів, до лапок яких їх стеблинки легко прилипають. У північних широтах з настанням осені у пухирчатки формуються зимуючі бруньки; навесні вони дадуть початок новому поколінню рослин. Спостерігати за пухирчатку можна в акваріумі або в об'ємній скляній банці. Захоплення видобутку можна побачити і без спеціальних збільшувальних приладів. Для утримання підходить відстояною м'яка прісна вода. Для підгодівлі живої видобутком можна використовувати дрібних рачків - циклопів і Дафна.

Зазвичай таку живу здобич акваріумісти використовують як корм для мальків. Пухирчатка здатна полювати навіть на маленьких мальків!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Цефалотус мешочковідний

ЦЕФАЛОТУС мішочкоподібний (Cephalotus follicularis) Цефалотус - ендемік Південно-Західної Австралійської флористичної провінції. Він зустрічається на обмеженій території, яка простягається уздовж морського узбережжя на крайньому південному сході провінції. Цефалотус зростає на відносно сухих місцях по околицях торф'яних боліт. Це невелика трав'яниста рослина з підземним кореневищем. Щорічно утворюється розетка тісно розташованих прикореневих листя. Листя двох типів - верхні (внутрішні) плоскі, цільні, товсті, з залозками на черешку і на нижній стороні пластинки, а нижні (зовнішні) перетворені в складно влаштовані ловчі глечики, розташовані більш-менш косо на поверхні грунту. Плоскі листи розвиваються протягом австралійської осені (березень - квітень) і досягають повного розвитку навесні (серпень - вересень), в той час як кувшінчатие листи розвиваються взимку і навесні, і повністю формуються і активно функціонують влітку (листопад - січень), коли комахи найбільш рясні . У листопаді - грудні з середини розетки піднімається дуже довгий безлистий цветонос, що несе нагорі суцвіття, що складається з дрібних бічних діхазіев, кожен з яких складається з 3-8 квіток. Цвітіння відбувається в січні і на початку лютого. Квітки дрібні, білуваті, двостатеві, безлепестние. Чашечка сростнолистная, 6-лопатева. Тичинок 12, у двох змінних колах, прикріплених до верхівки трубки чашечки у зовнішнього краю товстого диска. Із зовнішнього боку зв'язкового утворюється напівкуляста клітинна маса, що і послужило французькому ботаніку Ж. де Лабіллардьер (1806), вперше описав цю рослину, підгрунтям назвати його цефалотусом (грец. kephalotos - голівчатих). Гинецей апокарпний, з 6 плодолистків, розташованих в одному колі; плодолистки витягнуті в злегка зігнутий стовпчик і на вентральної стороні верхньої частини покриті дуже дрібними рильцевимі сосочками. У кожному плодолистки зазвичай 1 (рідко 2) базальних семязачатков. Плід - многолістовка, созревающая в лютому або березні. Плодики покриті відігнутими вниз волосками; стовпчики залишаються при плодах, подовжуються і крючковидной загинаються назовні. Волоски і гачковидний стовпчик сприяють зоохорному поширенню. Насіння з дуже маленьким зародком, оточеним рясним м'ясистим ендоспермом.

У будові і життєдіяльності цефалотуса найбільший інтерес викликають кувшінчатие листя, морфології, і біології яких присвячена досить велика література. Кувшінчатие листя складаються з яйцевидного глечика довжиною від 0,5 до 3 см і орієнтованого майже перпендикулярно до її осі волосистої паростка. У молодому стані глечик закритий кришечкою, згодом відкривається. Глечик з кришечкою є результатом інвагінації пластинки листка. Як відомо, листя типу асцидій (від грец. Askidion - мішечок) зустрічаються іноді в якості аномалій у рослин з нормальними плоскими листям, що викликано нерівномірним зростанням тканин. У цефалотуса досить часто зустрічаються аномальні листя, що представляють різні стадії перетворення звичайного плоского листа в кувшінчатий лист, описані англійським ботаніком А. Діксоном (1882). Вони до певної міри відповідають стадіями онтогенетичного розвитку глечика, вперше ретельно вивченого німецьким ботаніком А.В. Еіхлером (1881). Будова кувшінчатого листа цефалотуса настільки чудово, щопро це треба розповісти дещо докладніше. Епідерми зовнішньої поверхні латаття, що складається з товстостінних клітин, забезпечена устьицами і зануреними залозками. Крім того, вздовж всієї довжини глечика тягнуться три кілька сплощені гребеня. Всі три гребеня покриті довгими волосками. Але найбільш цікава внутрішня поверхня глечика, знайомство з якою ми почнемо з його косо-вгору спрямованого отвори, або зіву. Край отвору обрамлений досить товстим обідком, або перістомом (від грец. Peri-навколо, біля і stoma - рот), який переривається лише у місці відходження кришечки. Ободок як би рифлений, з чергуються гребенями і жолобками, причому кожен гребінь утворює когтевідний зубець, спрямований донизу, всередину урни. Зубці темно-червоного кольору і добре контрастують зі світло-зеленим кольором глибоких жолобків. Якщо тепер зробити поздовжній розріз глечика, то у верхній його частині ми побачимо блідо-зелений комірець від 2 до 8 мм шириною, який є продовженням перістома і нависає своїм нижнім гострим краєм у вигляді карниза. Комірець складається головним чином з губчастої паренхіми, яка утворює найтовщу частину стінки глечика. Він покритий дуже своєрідними черепитчато налягають один на одного епідермальними клітинами, поверхня яких характеризується тонкою радіальної штрихуватим. Кожна з цих клітин витягнута у спрямований донизу гострий відросток. Разом з когтевіднимі зубцями перістома ці відростки утворюють «затримуюче кільце», що заважає комасі вибратися назовні, і «зону ковзання», сприяє його падіння всередину глечика. Розташована під комірцем внутрішня частина глечика складається з паренхімних клітин з хвилястими стінками. У цих клітинах часто міститься темно-червоний пігмент. За винятком вузької смужки, що лежить безпосередньо під карнизом комірця, у верхній половині цієї частини порожнини глечика є численні невеликі занурені залізяки, які в напрямі вниз (тобто до тієї частини глечика, яка розташована ближче до землі) поступово стають більшими. Ці залозки виділяють протеолітичний екзоферментів протеазу, тобто несуть суто травну функцію. По обидві сторони нижньої половини цієї зони порожнини глечика є по одній косо розташованої темно-червоною опуклості або валика, яка містить численні великі занурені травні залозки. Особливо багата залозками верхня частина валика. Ці залозки грають головну роль у перетравленні потрапили в пастку комах. Нижня частина валика, покрита епідермою з хвилястими клітинними стінками, забезпечена виключно великим числом продихів. Ці продихи, однак, незвичайного типу. Їх замикають клітини втратили здатність до тургорним рухам, і отвір продихи весь час широко відкрито. По суті це вже не справжні продихи. Відомий німецький ботанік К. Гебель (1891), що вперше описав ці своєрідні структури, назвав їх «водними порами», тобто гідатодамі. Досить імовірно, що нижня частина глечика наповнюється рідиною через ці гідатоди, хоча не всі ісследіователі з цим згодні. Сама нижня частина внутрішньої поверхні глечика абсолютно позбавлена залозок.

Не менш цікаво будова кришечки глечика, що є важливою частиною ловчого апарату. По верхній стороні кришечки проходять один раз або двічі вільчаті радіальні ділянки зеленої тканини. Епідерми цих ділянок складається з клітин з більш-менш хвилястими краями і забезпечена волосками. Ця тканина забезпечена як привабливими для комах (атрактивними) зануреними залозками, так і устьицами. З внутрішньої сторони кришечки вона темно-червона. Проміжки між зеленими ділянками позбавлені хлорофілу і продихів, але з залозками. На відміну від зелених ділянок клітини епідерми тут прямі.Комахою ці майже напівпрозорі ділянки здаються відкритими. У своїх спробах вибратися з пастки вони, налітаючи на ці ділянки, відштовхуються від них і занурюються в порожнину глечика. Краї кришечки хвилясті. Черепитчато налягають один на одного, епідермальні клітини внутрішньої сторони кришечки витягнуті кожна у відросток, який спрямований вниз, до основи кришечки. Ці клітини, подібно епідермальним клітинам комірця, з тонкою штрихуванням, збіжної до кінця відростка. Між епідермальними клітинами знаходяться атрактивні залозки, подібні до залозками зовнішнього боку кришечки. Кувшінчатие листя цефалотуса представляють собою надзвичайно дотепну пастку для комах. Три плоских гребеня, що проходять уздовж глечика, ймовірно, полегшують плазує комахою доступ до зіва глечика. Строката забарвлення глечика і велика кількість залозок імітують квітку і служать, таким чином, приманкою для літаючих комах. Спокусившись виділеннями цих залозок, комаха рухається у напрямку до зіва глечика і наближається до його порожнини, де, як вказує А.Дж. Хамілтон (1904), вивчав біологію цефалотуса в природі, комаха довгий час лиже поверхню комірця, перш ніж іти далі вниз. Потрапивши на внутрішні сторону дуже гладкого і слизького зіва урни, воно легко зісковзує вниз і майже неминуче стає жертвою цефалотуса. Основними жертвами цефалотуса є мурашки. Комахи перетравлюються як ферментами, які виділяються поверхнею глечика, так певно, і бактеріями. В урні знаходять хітинові залишки комах, що говорить про те, що залозки цефалотуса не виділяють хітинази.

Дарлінгтон

Єдиний вид, що входить в рід, називається Дарлінгтон каліфорнійська - D. californica, росте на каліфорнійських болотах.

(Darlingtonia californica), багаторічна трав'яниста рослина сімейства комахоїдна сарраценієвих з кореневищем і розеткою листя-пасток. Квітки одиночні 5-членні, пелюстки жовтуваті з червонуватими жилками, з 15 тичинками і 5-гнездной зав'яззю. Плід - коробочка. Листя кувшінчатие, довжиною до 1 м, на краю аркуша - темно-червоний роздвоєний листоподібний придаток. На внутрішній поверхні листа розташовані залозки, що виділяють нектар, що привертає комах. Стінки листя-пасток покриті волосками, що допускають рух комах тільки всередину: комахи гинуть у виділюваної листом рідини і розкладаються під дією бактерій. Дарлінгтон поширена від північної Каліфорнії до південного Орегона на болотистих грунтах.

Трансформувалися в пастки листя Дарлінгтон нагадують приготувавшись до нападу кобру з роздутою шиєю. Залучені виділеним запахом комахи потрапляють у пастки-накопичувачі, з яких вже не можуть вибратися. Вони розчиняються в травних соках, і рослина отримує необхідні поживні субстанції. Але це як би додаткове блюдо, основні надходять через кореневу систему. Дуже красиві жовтуваті або червоно-коричневі квіти на довгих стеблах з'являються в червні. Пристосувати Дарлінгтон до кімнатних умов дуже непросто. Краще за все вона приживається в спеціальних парникових ящиках, захищених від низьких температур мохом або листям. Перебування в темряві в період спокою їм не шкодить. Кращим субстратом для них виявився звичайний торф.

Геліамфора

Геліамфори зустрічаються на території Венесуели, Бразилії і Гвіани, де ростуть на важкодоступних піщанистих плато, на висотах 1000-3000 м над рівнем моря Геліамфори є еволюційними родичами сарраценія, проте в кімнатній культурі зустрічаються рідше останніх. Латинське найменування рослин можна перекласти як «болотний глечик» (грец. helos - «болото»). Цікаво, що таке і одне з місцевих назв рослини. Листя геліамфор дійсно нагадують за формою судини для води з широко розкритими шийками. Краю листа зведені разом і як би з'єднані добре помітним швом. Кінчик листа перетворений на своєрідну «шапочку». Розміри її малі, вона закриває вхід у пастку швидше символічно. Шапочка яскраво забарвлена. Часто вона грає роль візуальної приманки для майбутніх жертв. Усередині глечика скупчується дощова вода. Його внутрішні стінки покриті гладкими, спрямованими вниз виростами.Що посідали на них комахи зісковзують вниз, тонуть в рідині глечика і поступово в ній розкладаються. Рід вважається маловивченим, він включає близько восьми видів, проте їх число в майбутньому напевно збільшиться в результаті додаткових досліджень.

Непентес - підступні кубки

Одним з найдивовижніших винаходів рослин є листя. Видозмінюючись, вони можуть ставати і ніжними пелюстками, і гострими сухими колючками. Деякі листя лазающих рослин перетворюються на довгі закручивающиеся вусики. Гнучкий стебло чіпляється ними за всілякі опори. З допомогою листів-вусиків деруться вгору стебла гороху, гарбуза, огірка і винограду. Верхи конструкторського мистецтва можна вважати листя пастки непентес. Ці дивовижні рослини зустрічаються в теплих і вологих джунглях на території Цейлону, Мадагаскару, Південно-Східної Азії, Філіппін, Нової Зеландії та північній частині Австралії. Кінці листя у непентес перетворилися на своєрідні глечики. Вони досить великі, в кожному буває до одного літра кислуватою вологи, тому непентес намагаються закріпити такий глечик з допомогою вусиків на міцних стеблах сусідніх рослин. Шийка глечика оточене великими шипами, які захищають його вміст від непроханих гостей. Вхід в глечик закритий кришкою. Пізніше між нею й тілом глечика виникає зазор, який поступово збільшується. Кришечка охороняє глечик від переповнення дощовою водою і одночасно служить «посадочної майданчиком», для основної видобутку непентес - літаючих комах. За зовнішній стороні глечика зверху вниз проходять два зубчасті виросту, які служать як для опори глечика, так і для направлення повзаючих комах. Залучені запахом нектару, вони в кінцевому підсумку виявляються всередині кухля і зазвичай падають в що знаходиться всередині рідина. Внутрішні стінки пастки настільки гладкі, що по них не можуть піднятися навіть комахи, добре плазують по вертикальних шибки. Зрідка здобиччю великих непентес стають птахи колібрі, дрібні гризуни та земноводні. Рідина кувшинчиков містить травні кислоти, в ній видобуток поступово перетравлюється протягом декількох годин. Серед рослин-хижаків непентес володіють найбільшими пастками. У непентесраджа довжина кувшинчиков досягає 40 см! З них навіть можна пити, як з келихів. Народна назва пасток непентес - «мавпячі кубки». Деякі мавпи дійсно втамовують спрагу за допомогою непентес. Новий вид гігантських хижих рослин був виявлений в гірській місцевості центральних Філіппін. Зовні нова рослина нагадує латаття, причому його "глечик", яким рослина заковтує своїх жертв, є найбільшим серед всіх м'ясоїдних рослин. Харчується рослина невеликими гризунами, комахами і птахами, які попадуть в "лягти" нової рослини. Новый вид получил название Nepenthes attenboroughii в честь знаменитого на весь мир британского натуралиста и телеведущего Дэвида Аттенборо. Як пізніше засвідчили дослідники, виростає гігантський глечик тільки на схилах гори Вікторія, ніде в інших місцях рослина до цих пір не виявлялося. Новий вид отримав назву Nepenthes attenboroughii на честь знаменитого на весь світ британського натураліста і телеведучого Девіда Аттенборо. Гігантське рослина-хижак вчені виявили на висоті 1 600 метрів над рівнем моря. Зразок рослини був доставлений в Палаванскій університет, де йому і присвоїли назву Nepenthes attenboroughii.

Сарраценія

Сарраценія (Sarracenia), рід рослин сімейства сарраценієвих. Комахоїдні багаторічні трави з кореневищем довжиною до 25-30 см, яка росте до 20-30 років, щорічно створюючи розетки кувшінчатих листя (асцидій) довжиною до 75-100 см, діаметром 5-8 см. Листя звичайно з червонуватими жилками (на сонці часто повністю червоніють); у сарраценії жовтої (S. flava) - жовтувато-зелені з червоними жилками. Квітки одиночні, великі (діаметром 4-10 см), 5-членні, пелюстки червонувато-пурпурові або жовті (сарраценія жовта). Стовпчик маточки на вершині зонтикоподібне розширено, прикриває тичинки. 10 видів, в Північній Америці (головним чином в приатлантичних штатах США). Найбільш широко поширена сарраценія пурпурова (S. purpurea). С. ростуть переважно в заболочених лісах і на сфагнових болотах. Інше її назва - «Ловчая яма». Кожен лист сарраценії, точніше черешок листа, нагадує мішок або глечик, суджений зверху і знизу і роздутий посередині. У отвору, що веде всередину «мішка-глечика», розташована власне листова пластинка з жилками криваво-червоного кольору. Вона нагадує яскравий парасольку і сприймається скоріше як квітка, ніж як лист. Власне, цей яскравий придаток і виконує функцію квітки, залучаючи до спритнішим «мішку-глечику» невдалих мошок і павуків. Крім того, комах тягне всередину і приємний аромат. Заглянувши в середину «мішка», жертва спускається все глибше і глибше і, врешті-решт, падає у воду, якої пастки сарраценії наповнені навіть з суху погоду. Зворотно з ловчої ями ходу немає: її стінки вистелені безліччю гладких лусочок, кожна з яких закінчується гострим шипом, зверненим вниз.

У довгих «мішках-глеках» сарраценії може накопичуватися величезна кількість всякої дрібних членистоногих живності, яка поступово перетравлюється за допомогою секрету, що виробляється тканинами стінок «мішка». (http://ua-referat.com/Рослини-хижаки)

Введення 
Всі наші рослини-хижаки - це зелені рослини. Хоча часто шкірка листя або волоски у них бувають забарвлені в інші яскраві кольори, але все одно і в листі, і в стеблах у них завжди є могутні зелені хлорофілові зернятка, які за допомогою сонячних променів переробляють частки вуглекислого газу і води на цукор і крохмаль. 
Майже всі рослини-хижаки живуть в сирих місцях, на болотах і навіть у воді. З усіх цих рослин один тільки росоліст мешкає на сухих кам'янистих і піщаних пагорбах. Але у всіх цих місць вона спільна особливість - малородючі грунту. У них не вистачає тих грунтових солей, які хоча і в невеликих кількостях, але дуже потрібні рослині. (4, с.49) 
Ці багаторічні трав'янисті рослини, що вловлюють комах, а іноді й інших дрібних тварин і використовують їх як додаткове джерело живлення. Комахоїдні рослини зустрічаються в усіх частинах світу, їх близько 500 видів з різних родин. З них у нашій країні зустрічається 18 видів, що відносяться до двох родин: росянкових (росичка, альдрованда) і пузирчаткових (пухирчатка, жірнянка). (2, с. 198) 
Перші відомості про них з'явилися у XVII столітті, коли з острова Мадагаскар були привезені до Європи комахоїдні рослини кувшіночнікі, у яких кінці листя видозмінилися на справжні глечики з кришечками. (1, с.255) 

Комахоїдні рослини 
Оскільки таких рослин досить багато і всі вони ловлять здобич по-різному, ботаніки розділили їх на три групи. Перша - активні хижаки. Хапають жертву без зайвих зволікань, як тільки опиниться в межах досяжності. Другі діють не настільки рішуче. Спочатку приклеюють відвідувача, а потім вже укладають його в свої обійми. Треті взагалі пасивні. Не рушать ні листом, ні стеблинкою. Чекають, поки здобич сама залізе, куди їй належить. Перетравлюють жертви всі однаково. 
1. Хапаючі 
Представник перше - венерина мухоловка. 
Хоч і названа мухоловки, ловить частіше за інших комах. Віддає перевагу великих чорних мурашок. Ні в тропіках, ні в субтропіках не зустрічається. Живе в помірній зоні. У Північній Америці. Та й то не на всьому континенті, а тільки в Північній Кароліні за болітця серед соснових лісів. Любить яскраве сонце, вологу. Селиться на подушках сфагнових мохів, де завжди сиро. 
Мухоловка сконструйована за типом кульбаби. Тонкий, безлистий стебельце. На верхівці його кілька великих білих квіток. У кульбаби їх безліч у загальній кошику. Упідстави стебла розетка листя. Ці листи і ловлять комах. Квітки в полюванні участі не приймають. 
Платівка кожного аркуша розміром з металевий рубль. Вона сидить на широкому черешку, який сам схожий на лист. По краях листової пластинки жорсткі волоски-вії. При лові комах вони виконують роль прутів в клітках для тварин. Лист мухоловки може складатися навпіл уздовж середньої жилки. На кожній половинці аркуша стирчить по три шипики. Це саме чутливе місце. Варто комасі зачепити один з шипиків, як спрацює хапає механізм, і лист миттєво закриється. Так швидко, що здобич не встигне відлетіти. 
І ось починається лов. Залучена солодким нектаром муха сідає на лист. Через необережність зачіпає за один з шипиків. Здавалося б, ось зараз наступить фатальна хвилина, і муха опиниться в капкані. Але механізм не спрацьовує. Не тому, що зіпсовано. Це лише обережність на випадок, якщо шипики торкнеться випадковий предмет: смітинка, що впала з сусідньої сосни, або піщинка, принесена вітром. Адже, що закрилися даремно, капкан зможе відкритися тільки на наступний день. Пропадуть даремно і час і енергія. 
Нарешті комаха вдруге зачіпає за шипики. Тут вже механізм спрацьовує точно і без зволікання. Муха  виявляється затиснутою між двома половинками аркуша. Правда, вона ще жива і може, бачити, що робиться на волі. Реснички, обкантовуються лист, нещільно зійшлися один з одним, утворивши грати. Якщо муха мала, вона може прослизнути між зубами-віями і піти. 
Такий запасний вихід передбачений для дрібних тварин. Перетравлювати їх - даремно сили витрачати. І вислизають дрібні мушки, як з мереж дрібна рибка, котируються рибалкам ловити невигідно. 
Якщо ж попалася велика здобич, між віями не прослизне. Буде битися, поки не зачепить ще раз за шипики - спусковий гачок. Третій раз - вирішальний. Після третьогосигналу капкан листа закривається наглухо. Ніяких щілин і запасних виходів. Потім лист наповнюється травним соком. Комаха тоне. 
Переварювання триває кілька днів. Нарешті капкан відкривається. Дощ і вітер, виконуючи роль двірників, очищають лист від тлінних останків. Лист знову готовий до роботи. Ом може зловити двох-трьох комах. Але не більше. Після цього чорніє і замінюється новим. 
Може здатися, що полювання за комахами не приносить мухоловки рясних трофеїв. Насправді це не так. Спійманої їжі цілком достатньо. 
А те, що лист, переваривши три жертви, гине сам, - це лише порятунок від обжерливості, яке більш згубно для рослин (та й для всіх живих істот!), Ніж недоїдання. Поки на зміну всохлі виросте новий лист, рослина отримує вимушений відпочинок від їжі. (3, с. 49 - 50) 
2. Приклеюючі 
Росичка - з другої групи хижаків. З тих, що приклеюють здобич. Зовні наша росичка дещо схожа на мухоловку. Такий же голий стебло з білими квітками. І розетка листя є. Тільки на них немає шипиків, спускових гачків. 
Реснички по краю є, яскраві, червоні. На кінцях війок крапельки тягучої рідини, як роса. Заманливо виблискують в променях сонця. Американці звуть росичку травичкою дорогоцінних каменів. За зовнішньою красою таїться смертельна небезпека. 
Залучена ілюмінацією муха опускається на лист. Трохи тільки села, залозки листа починають виділяти липку слиз. Ніжки мухи відразу приклеюються. Вона намагається вирватися, але це лише посилює виділення клею. Тим часом вії з росинками нахиляються, наздоганяють муху і приклеюють остаточно. Все відбувається не так швидко, як у мухоловки, але не менш надійно. Перетравлюється муха так само, як і у мухоловки. 
Росички вкрай різноманітні. Всього їх 80 видів. У нас три види. Зате в Австралії, такий сухий і жаркої, в 12 разів більше. У нас росичка розміром з сірникову коробку. В Австралії є і по метру висотою, і навіть півтора. Є з бульбами, як у картоплі. Є з квітками, як дрібні троянди, жовтими, білими, блакитними. Є з великими, як у шипшини. Є такі, що зовсім не дають насіння. Це австралійські росички-пігмеї. Замість насіння у них особливі нирки в середині кущика. На вигляд це рослинка як пташине гніздо з яйцями. 
Серед австралійських росянок є одна зовсім особлива. Та, що дала привід для чуток про рослини-людожерів. Це Бібліс гігантський. Висота його - два фути (більше півметра). Бібліс схожий на безлистий чагарник. Листя є, але вузькі, як гілочки. На листі липкі волоски для лову комах і залізячки. Залозки виділяють травний сік. На одному кущику 300 тисяч волосків і два мільйони залозок.  
Кущики Бібліс сплітаються в густу, липку огорожу. Комах налипає на неї безліч. Але гігантська росичка не задовольняється комахами. Настільки ж успішно ловить вона видобуток більш крупну: равликів і навіть жаб. Вважають, що може харчуватися кроликами і білками, але поки такого факту ніхто не засвідчив. (3, с. 50 - 51) 
Росичку можна тримати вдома. Її потрібно взяти з грунтом, на якій вона зростає (звичайно, там, де росички багато), помістити в тарілку і досить зволожувати грунт. З росички можна провести цікаві досліди - «годувати» її не тільки комахами, але і шматочками яйця і м'яса. (2, с.198) 
Інша рослина росте по схилах сухих кам'янистих і піщаних пагорбів Португалії. Воно називається росоліст,  або мухолов. Його вузькі, як стрічки, листя густо покриті липкою слизом. Виділяється ця слиз так само, як і в нашої росички, з особливих волосків. Але волоски ці не можуть ворушитися і згинатися. Своїм виглядом вони дуже нагадують гриби з капелюшком. Слиз така липка і клейка, що до неї прилипають не тільки комарі і мухи, але і такі великі і сильні комахи, як гедзі і навіть цикади. Росоліст виділяє особливу речовину, що приваблює комах своїм медовим запахом. На цей запах прилітає і приповзають багато комах. Одна рослина може одночасно ловити близько 100 комах. Португальські селяни у себе вдома підвішують до стелі кущики росоліта і за його допомогою позбуваються від настирливих мух. (1, с.254 - 255) 
3. Просто чекають 
Третя група хижаків не хапають і не приклеюють, а просто чекають. Це американські хижаки - сарраценії. Щоб уявити собі зовнішність сарраценії, достатньо перерахувати імена, якими забезпечила їх народний поголос в Канаді. Тут Солдатська Кружка і Диявольський Черевик, Чаша Предків і Мисливський Ріг, Лист-Труба і Рослина-Кувшин. Всі ці імена відносяться до листя, а точніше, до черешках листя, якими сарраценії ловлять комах. Мабуть, різним канадцям листя здавалися схожими на різні предмети. Але найбільше вони схожі на глечики.  
Розташовуються глечики такий же розеткою, як і прикореневі листя у росички або мухоловки. На довгому стеблі - одна квітка. Він на півметра підноситься над «сервізом» з глечиків. Квітка червоний, схожий на парасольку. Кувшинов в одному «сервізі» штук по сорок. Кожен з кришечкою, щоб не потрапили краплі дощу або роси і не розбавили рідина, потрібну для перетравлення, на дні глечика. Вхід в глечик вільний. Для залучення гостей біля горлечка скупчується нектар. А самі судини пофарбовані у яскраві кольори. Шийка вистелено гладкими волосками, по яких легко зісковзнути вглиб глечика, але не можна вибратися назад: волоски обернуться списами проти комахи. Залишається один шлях - вниз, у смертельний басейн. 
Зрештою, комаха шльопається в озерце з кисленьке рідиною. У ній розчинений фермент. Може бути, нещасна жертва і побарахтаться б в рідині і поплавала перед кончиною, але її поверхневий натяг менше, ніж у звичайної води. Бранець швидко йде на дно. 
Деякі павуки розвішують свої мережі на шийку глечиків. Злітається залучена нектаром і яскравими фарбами мошкара і застряє в павутині. Павук вискакує з притулку і пожирає здобич. Але краще за всіх пристосувалися до сарраценія метелики. Ці використовують глечик як будиночок-притулок. Щоб не забрався непроханий гість чи не залило водою, личинка одного метелика виїдає внутрішній шар стінки глечика на висоті однієї третини від денця. Під час сильного вітру під вагою більш масивної верхній частині глечик складається і закриває нижню третину, як дах. 
Гусениця іншого метелика, перед тим, обернутися в лялечку і перетворитися на дорослу комаху, заздалегідь готує собі вихід: проїдає діру в стінці, через яку може вислизнути метелик. А щоб вода не затопила личинку, та завчасно проїдає ще один отвір нижче першого. Тепер дощ може йти скільки завгодно. Вода виллється з глечика, як з дірявої лійки, і ніколи не підніметься до небезпечного рівня. 
Лист-глечик використовують для видобутку не тільки сарраценія. У тропіках, на острові Калімантан, можна бачити на деревах глечики непентес, розмальовані червоними і коричневими мазками по зеленому фону. Зазвичай глечики висять високо над землею. Кореневища внизу, у землі, хоч є деякі непентес, які живуть у гілках дерев разом зі своїм корінням і з грунтом ніяк не пов'язані. 
Ті ж, що пов'язані з землею, підіймаються по стеблах і сукам дерев на кілька метрів вгору. Вони роблять це приблизно так само, як і всі інші в'юнкі рослини, - за допомогою вусиків. Тільки вусики у них абсолютно особливі, і ні на які інші не схожі. Вони утворюються не на кінцях листя, як у гороху, а посередині. Кінець листа перетворений в глечик. 
А. Уоллес, сучасник і друг Ч. Дарвіна, подорожуючи по Малайському архіпелазі, залишився одного разу без пиття. Він змушений був скористатися запасами непентес. Правда, рідина в глечиках не була ідеально чистою. У ній плавали мурашки і мошки. Зате вона виявилася приємною на смак, трохи кислуватою від ферменту і тому, може бути, навіть і корисною. Принаймні, місцеві жителі вдавалися до допомоги цієї рідини, якщо у них траплялося нетравлення шлунка. У кожному глечику зберігалося не менше літра цілющою, трохи теплуватою вологи. 
У порівнянні з сарраценія в конструкцію глечиків у непентес внесені зміни і поліпшення. Шийка судин покрито шаром воску, щоб жертви легше зісковзували вниз, в смертельну ванну. Навколо горлечка виставлені великі шипи. Їх призначення - не допустити розкрадання спійманої дичини. Якщо птахи досить легко оббирають нещасних сарраценія, то у непентових вони ту ж операцію проробляють рідко і з великими труднощами. Зате вже якщо проникнуть, то часом там і залишаються. У глечиках непентес не раз знаходили потонули пташок. 
Для комах, які не літають, а повзають по землі, непентес передбачені «вовчі ями». Глечики в цьому випадку не висять на деревах, а занурені в грунт. Зверху одне тільки шийку видніється. У «вовчі ями» ловиться різна дичина. Буває, що дрібні гризуни. Кажуть, що глечик здатний переварити і невелику мишу, але чи так це, довести поки ще нікому не вдалося. (3, с. 52 - 55) 
У наших водоймах зустрічається інше комахоїдна рослина - пухирчатка. Вона плаває у воді. Частина її листя видозмінено і перетворилася на бульбашки, які мають отвір, прикрите клапаном. Клапан відкривається лише всередину, і потрапило в пляшечку маленька тварина вибратися з нього не може. Тут рослина його перетравлює. 
Висновок 
Чому ж вони хижаки? Чому обрали такий незвичайний для рослин спосіб харчування? Давайте згадаємо, де живуть ці рослини. Більшість - на болотах, багато непентес - у тропічних лісах, росоліст - в пустелі, пухирчатка - у товщі води. Як бути росички, зростаючої серед моху і ніколи не дотягується своїми слабкими корінням до землі? Адже у неї немає мікоризи, яка допомагає журавлині, багно, голубиці вижити на болоті, отримати додаткове харчування. У такому ж становищі сарраценії і Дарлінгтон. А непентес? Живе він під кронами дерев, світла для фотосинтезу мало, та й коріння в дуплах дерев висмоктують трохи поживних речовин з убогих рослинних залишків. 
От і навчилися рослини отримувати додаткове харчування, вбиваючи комах. Основне, що вони при цьому отримують, - азот і мінеральні речовини. Це джерело живлення для них додатковий. Досліди Ч. Дарвіна, наприклад, показали, що росички можуть довгий час обходитися без тваринної їжі, але вони сильно відстають у рості від своїх годованих сусідок, менше цвітуть і менше залишають насіння. Дарвін, багато років вивчав здивували його своєю старанністю комахоїдні рослини, пояснив їх хижацтво як пристосування до перебування в умовах нестачі поживних речовин. Але такий спосіб харчування - крайність для рослин, тому вони завжди залишаються невеликими і ловлять дрібних комах. (5, с.31)  (http://ua-referat.com/Рослини_хижаки_2)

 


 Як утворився торф і кам’яне вугілля?

зображення:

https://www.google.com/search?q=%D0%AF%D0%BA+%D1%83%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B2%D1%81%D1%8F+%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%84+%D1%96+%D0%BA%D0%B0%D0%BC%E2%80%99%D1%8F%D0%BD%D0%B5+%D0%B2%D1%83%D0%B3%D1%96%D0%BB%D0%BB%D1%8F%3F&client=opera&hs=rtp&channel=suggest&prmd=ivns&source=lnms&tbm=isch&sa=X&ved=0ahUKEwjNh67s4N3JAhXjvHIKHZNdCvoQ_AUIBQ

 

відео та презентації:

https://www.youtube.com/watch?v=SVqmIQEd7Zs

https://www.youtube.com/watch?v=3DxzqaUguvo

http://www.slideshare.net/natalibio/ss-46688249

http://www.slideshare.net/natalibio/ss-46688610

http://www.slideshare.net/natalibio/ss-46688249?related=1

http://www.slideshare.net/natalibio/ss-46688667?related=2

http://www.google.com/url?url=http://oipopp.ed-sp.net/public/oipopp/repository/dcr/7260_1_0.ppt&rct=j&q=&esrc=s&sa=U&ved=0ahUKEwi7wpat4d3JAhVEcHIKHWJVABAQFgghMAI&sig2=EdDyVeECsZjIfMVRQmSVJg&usg=AFQjCNHPG74usoLio8KSHKVxCwDsej8Zqg

http://svitppt.com.ua/ekologiya/kamyane-vugillya5.html

 

Вугілля, виходячи з загальноприйнятої думки - залишки рослин, які загинули багато мільйонів років тому, розкладання яких було перерване внаслідок припинення дoступу повітря, внаслідок чого вони не змогли віддати в aтмосферу відібраний у неї вуглеводень. Тaм, дe бoлота та зaболочені ліси oсідали в рeзультаті тeктонічних переміщень та зміни клімaтічних умов і вкривалися згори іншими речовинами, дoступ повітря зупинявся особливо різко. Залишки рослин пpи цьому перетворювалися, під дією бактерій та грибів, на тoрф, а дaлі - на буpе вугілля, кам'яне вугілля, вугілля aнтраціт та грaфіт.

Але для вуглеутворення з торфу, відповідно до загальноприйнятої теорії, торф повинен опуститися на глибину в кілька кілометрів і потрапити в умови підвищеного тиску й температури. Припустимо, що шар торфу накопичився, потім опустився на кілька кілометрів під поверхнею землі, перетворився на кам'яне вугілля, потім якимось чином знову опинився на самій поверхні (нехай навіть під водою), де відбулося накопичення проміжного шару вапняку, і нарешті знову все це опинилося на суходолі, де знову болото, що утворилося, почало формувати наступний шар, після чого цикл повторювався багато сотень разів...

Але! Адже ми маємо досить немало родовищ кам'яного вугілля, де ця копалина залягає настільки близько до поверхні, що її видобуток ведеться відкритим способом. І при цьому, до того ж, шари вугілля нерідко розташовані горизонтально.

Адже якщо уважно придивитися до особливостей утворення кам'яного вугілля, то можна помітити цілий ряд дивацтв.

1. Накопичення біомаси
Традиційно вважається, що вугілля з'явилося з торфу, завдяки болотам. Але для того, щоб накопичився шар вугілля в 500 метрів, потрібен шар торфу, як мінімум, 2 кілометри завтовшки. Якщо враховувати, що торф теж є продуктом переробки залишків, то вихідний шар рослинних решток має бути ще товщим. Для утворення такого шару потрібні фантастичні природні умови, причому - в прямому сенсі слова - фантастичні, що зберігаються незмінно сотні мільйонів років - щоб дати час накопичитися такому шарові.

Вугільні родовища розсіяні по землі повсюдно, проте вільні від вугілля площі в мільйони разів більші. При цьому неподалік від вугільних пластів немає ніякого вугілля. Таким чином, під час виникнення вугілля Земля повинна була бути супер-пустелею з рідкісними супер-оазисами.

Пояснити цей парадокс намагаються, прив'язуючи родовища вугілля до складок кори, де воно, вкрите кілометрами грунту, не розпалося і не вивітрилося би, як в інших місцях. Але багато величезних родовищ вугілля залягають зовсім близько до поверхні, де немає ніяких складок.

Формування вугілля пов'язують з тиском до 6 км грунту згори, але ця умова є зайвою: торф'яне болото глибиною близько 2 км, що утворило відоме родовище Хат-Крик товщиною в 500 м, створює на дні такий тиск, що ніякого грунту над ним не треба.

Ще один цікавий факт - в тому, що найбільше вугільне родовище нагадує цвинтар, подібне кладовищам динозаврів в Гобі або кладовищам мамонтів, носорогів та інших ссавців в Північній Америці. Залишки тварин усіх видів та родів зібрані разом, зім'яті та спресовані багатометровим шаром. Таке кладовище тварин могло утворитися єдиним способом - намиванням в результаті масштабного потопу. Можливо, це ж відноситься і до вугільних пластів?

2. Про терміни утворення вугілля
Вважають, що вугілля утворюється в результаті тривалого впливу бактерій на залишки рослин в умовах відсутності кисню. Але наскільки тривалий цей вплив? Девонські родовища (416 млн. років) - найстаріші. Але ж існують також шари, датовані 260-320 млн. років.

В дійсності, бактеріальні процеси, доказом чого є маса фотографій кільцеподібних колоній в чашечках Петрі, розвиваються в геометричній прогресії і можуть запросто призвести до лавиноподібного народження продуктів переробки. Наочним прикладом служать кефір та молоко, кисле тісто і вино. Років за 20 перетворюються на порох нижні балки дерев'яного вуличного туалету. А що заважає вугіллю формуватися у такі самі терміни? Анаеробні бактерії відрізняються від аеробних лише способом харчування, а так - повністю аналогічні. Так може, «молоді» та «старі» вугільні пласти відрізняються не термінами дозрівання, а типами бактерій, які створюють вугілля?

3. Вугілля та селітра
Селітра, як і вугілля, утворюється з того ж вихідного матеріалу - рослинних решток, причому, теж при початковому надлишку води. Як вважається, вугілля походить з боліт. А, приміром, селітра Єгипту утворилася в долині Нілу, точніше, на його вигині неподалік від Луксора. Подібні умови були і для утворення чилійської селітри. Чилійське родовище в чомусь повторює Солоні озера в США - і те, й інше лежить на заході континенту, біля гір, ймовірно, в колишній западині. Не виключено, що все це - сліди Потопу. Можливо, океан, відступаючи, залишив біля Чилійських гір масу водоростей з масою азоту, придатного для їжі бактерій. А от в США чомусь не залишив...

Селітра - найпотужніший природний окислювач, а вугілля - те, що окислюється. Тож, можливо, утворення вугілля та селітри необхідно досліджувати разом?

4. Цікаві факти про вугілля
Вугілля антрацит містить 95% вуглецю, кам'яне вугілля - 75-95% вуглецю (щільність 1.5-1.7г/см3), буре вугілля - 65-70% вуглецю (1.2-1.5г/см3), торф - 50% вуглецю (щільність 1.0 -1.2г/см3). Виходячи з цього, були зроблені наступні розрахунки:
під тиском нашарувань осадів товщиною в 1 кілометр з 20-метрового шару торфу виходить пласт бурого вугілля товщиною 4 метри. Якщо глибина залягання рослинного матеріалу досягає 3 кілометрів, то такий самий шар торфу перетвориться в пласт кам'яного вугілля завтовшки 2 метри. На більшій глибині, близько 6 кілометрів, і при більш високій температурі 20-метровий шар торфу перетворюється на пласт антрациту товщиною в 1,5 метри.

Артефакти, знайдені у вугільних пластах, звичайно ж, якщо вони не є підробкою, здатні змінити уявлення про формування вугільних басейнів. Наведемо деякі найбільш цікаві факти про знахідки.

6 червня 1891 року газета «Morrisonville Times» опублікувала замітку: «Про цікаву знахідку повідомила нам у вівторок вранці пані Калп. Розколовши брилу вугілля, щоб скласти шматки в ящик, вона помітила виїмку круглої форми, всередині якої знаходився маленький золотий ланцюжок тонкої старовинної роботи, приблизно десяти дюймів (25,4 см) в довжину. За даними геологорозвідувального управління штату Іллінойс, вік вугільного пласту, в якому був знайдений ланцюжок, оцінюється в 260-320 мільйонів років.

У книзі Бреда Стайгера зі слів У. Мак-Корміка (WW McCormick) з Абілена, штат Техас, відтворюється розповідь його діда про бетонну стіну, виявлену на великій глибині у вугільній шахті в 1928 році. Аналогічні стіни, виготовлені зі сланцю, виявили в 1868 році шахтарі вугільної шахти в Хаммондвілі, штат Огайо. На поверхні стіни можна було чітко розгледіти декілька рядків ієрогліфічного напису.

27 листопада 1948 року Франк Кенвуд з Городка Садфур-Спрінг, штат Арканзас, розповів наступне: «У 1912 році, коли я працював у Томаса, штат Оклахома, мені трапився великий шматок вугілля, занадто великий, щоб його використовувати. Тому я розбив його кувалдою. З шматка випала залізна кружка, а на вугіллі залишився її відбиток. Робочий Джил Сталл був свідком всього цього. Я дізнався, що вугілля надійшло з Уілбуртонської шахти, штат Оклахома. Уілбуртонські шахти - місце, де не раз робили дивні знахідки. Вік кам'яного вугілля тут становить 312 мільйонів років. За свідченнями працівників шахти, одного разу тут у шматку вугілля був знайдений «цілий злиток срібла правильної форми, на якому були відбитки клепок».

2 квітня 1897 року газета «Дейлі ньюс» опублікувала статтю «Порізаний камінь в шахті», в якій говорилося: «На глибині 40 метрів один із шахтарів Лехігхської вугільної шахти в штаті Айова натрапив на шматок скелі, який привів його в здивування. Цей камінь був темно-сірого кольору, 60 сантиметрів у довжину, 30 - в ширину і 1,2 метра в товщину. На дуже твердій поверхні його були проведені лінії, що утворюють правильні ромби. В центрі кожного ромба було зображене обличчя літньої людини з особливим поглибленням на лобі, присутнє на всіх зображеннях. Всі обличчя були схожі одне на інше. Два обличчя дивилися ліворуч, а всі інші - праворуч. Як камінь опинився під шаром пісковику на глибині 40 метрів? На це питання шахтарі не здатні відповісти. Вони впевнені, що там, де знайдено камінь, земля ніколи не ушкоджувалася». Зауважимо, що вугілля з шахти Лехігх утворилося 280-345 мільйонів років тому. (http://analitic.ub.ua/3787-kamyane-vugillya--cikavi-versiyi-pro-utvorennya-ta-fakti.html)

 

 Походження викопного вугілля

Вугілля – один з найбільш розповсюджених видів корисних копалин. Воно виявлено на всіх континентах земної кулі. Відомо близько 3000 вугільних родовищ і басейнів.

Викопне вугілля – тверда гірська порода, що утворилася із залишків відмерлих рослин в результаті біохімічних, фізикохімічних та фізичних перетворень. Крім органічних складових, у вугіллі завжди присутні мінеральні домішки, вміст яких коливається в широких межах (від 1–2 до 50%).

Склад і властивості вугілля визначаються природою його матеріальної речовини, тобто початкового рослинного матеріалу, епохою та умовами протікання першої стадії вуглеутворення, а також метаморфізмом, тобто змінами вугільної речовини, які пов'язані з подальшою історією їх формування.

Викопне вугілля в значній своїй частині утворювалось із залишків рослинного світу минулих геологічних періодів при активній участі мікроорганізмів. Разом з цим для його утворення була необхідною не тільки наявність таких залишків, але й потрібні були певні умови, за яких ці рослинні залишки змогли б накопичуватися у великих кількостях на значних площах, зберігатися і в подальшому глибоко перетворюватися, в кінцевому підсумку переходячи у викопне вугілля, горючі сланці або беручи участь в утворенні нафтових родовищ.

Утворення вугілля відбувалось протягом багатьох геологічних періодів, під час яких неодноразово змінювалися клімат і рельєф земної поверхні, а отже, і рослинний світ. Відповідно створювалися сприятливі чи несприятливі умови для утворення вугілля.

Пласти вугілля зустрічаються в осадових породах всіх геологічних періодів, починаючи із силурійського, а залишки взагалі вуглистих речовин, мабуть, органічного походження, відомі в значно більш давніх породах докембрію.

Первинна рослинність. У результаті детального вивчення залишків деревини, кори, гілля, листя чи їх відбитків, які збереглися в пластах кам'яного вугілля, з'явилася можливість відновити первісні форми, розміри, будову рослин колишніх геологічних періодів, способи їх розмноження і навіть умови їх зростання. У найраніші геологічні періоди накопичення органічного матеріалу відбувалося за рахунок найбільш примітивних представників рослинно-тваринного світу. Саме так утворились великі маси карбонатних порід – вапняків, мергелю, доломітів, проте вважається, що в окремих випадках вони давали початок і вуглистим утворюванням, які збереглися до наших днів. Прикладом можуть служити так звані «шунгіти», що зустрічаються серед докембрійских кристалічних сланців Карелії.

У наступні геологічні періоди відбувався розвиток більш складних організмів – багатоклітинних синьо-зелених водоростей, які стали первинним матеріалом для деяких родовищ горючих сланців. Наприклад, з таких водоростей в нижньосилурійській період утворились горючі сланці – «кукерсити» – в Естонії.

Споріднена вугіллю тверда горюча копа лина – горючий сланець – складається переважно з мінеральної складової (70–90%), а вміст органічної речовини (керогену) не перевищує 30%.

Через переважання сапропелітової компоненти в керогені сланців при їх нагріванні від 50 до 98% органічної маси виходить у вигляді летких, головним чином рідких продуктів – сланцевих масел, що дає ще більше підстав, ніж у випадку сапропелітового вугілля, називати горючі сланці «твердою нафтою».

Запаси керогену горючих сланців в земній корі більш ніж в 30 разів перевищують запаси нафти.

Деякі країни, наприклад Естонія та Ізраїль, вважають горючі сланці єдиним місцевим паливним ресурсом, а Австралія планує довести переробку своїх сланців в смолу до масштабів, які забезпечать повну незалежність країни від ввозу нафти.

Вартість продуктів, які одержують з горючого сланцю (іхтіол та інші фармацевтичні препарати, бензин, гас, мастильні та паливні масла, парафін, лаки і мастики, сирий бензол тощо), у декілька разів перевищує вартість первинної сировини.

На території України розташовані великі родовища горючих сланців (Карпатське і Болтиське) із загальними запасами більше 500 млрд. т. Їх розробка стримується головним чином через те, що не впроваджуються ефективні технології переробки сланців і розділення одержаних при цьому рідких продуктів.
Гумусо-сапропелітова природа і умови утворення вугілля Донецького басейну пов'язані з періодичним затопленням його території морем, через що в ньому налічуються до 150 вугільних пластів, які утворилися в різний час.

Менше 20% відмерлої рослинності акумулюється у вигляді торфу, середня швидкість акумуляції торфу становить 1 мм за рік, а з 1 м торфу може утворитися до 20 см кам'яного вугілля.


На початок девонського періоду водорості в своєму еволюційному розвитку зробили значний крок вперед, пристосувавшись до існування в прибережній частині суші. Ця перша напівназемна рослинність – псилофіти (без справжнього листя та коріння) – місцями давала значні зарості, з яких згодом утворилось вже справжнє вугілля (родовища поблизу р. Барзас в Кузнецькому басейні, вугілля Медвежого острова в Баренцовому морі).

Найбільш пишного розквіту наземна рослинність досягла в кам'яновугільний період (мал. 7.5), коли на зміну псилофітам приходять безквіткові (деревоподібні папороті, хвощі великих розмірів) та плаунові (каламіти, лепідодендрони, сигілярії), які розмножувались спорами. Заселяючи низинні береги прибережно-морських та континентальних водоймищ, ця рослинність стала первинним матеріалом, з якого формувались такі великі вугільні басейни, як Донецький, Кузнецький, Карагандинський, Підмосковний та багато інших в різних районах земної кулі.

У подальшому у міру еволюції рослинного світу безквіткові поступово витісняються голонасінними, які стали прообразом сучасних хвойних, – кордаїтами. Панування кордаїтів почалося в юрський і нижньокрейдовий періоди. У результаті мало місце утворення багатьох вугільних родовищ Сибіру і Далекого Сходу (Кансько-Ачинський, Іркутський, Буреїнський басейни).

У нижньокрейдовому періоді з'явилася ще більш досконала рослинність з числа покритонасінних, вже близька до сучасної. Гігантські дерева досягли 100 м висоти при діаметрі стовбурів до 15 м. Новий буйний розквіт рослинного світу спостерігався в третинному періоді.

Таким чином, за час, який минув з появи органічного життя, на Землі неодноразово виникали особливо сприятливі умови для розвитку рослинного світу. У кам'яновугільний, пермський, юрський, крейдовий та третинний періоди вони забезпечили утворення основної маси вугільних родовищ.

Кліматичні умови. Для посиленого розвитку рослинного світу необхідний насамперед сприятливий клімат, вплив якого відбивається не тільки на рості рослин, але і на будові та складі флори. Так, рослини кам'яновугільного періоду досягали великої висоти, мали товсте, м'яке, велике листя та слабку кореневу систему. Річні кільця у них були відсутні. Безперечно, що вони виростали в умовах теплого, вологого та рівномірного клімату. Приблизно такий самий клімат був в юрський період і на початку третинного.

Разом з тим значна кількість рослинного матеріалу накопичується в сучасних торф'яниках в районах помірно-холодного клімату. Це вказує на те, що і в минулі геологічні періоди приблизно у таких же самих кліматичних умовах могло відбуватися накопичення торфу – первинного матеріалу для утворення вугілля.

Рельєф поверхні. Важливим фактором для вуглеутворення є характер рельєфу поверхні, від якого залежать умови росту рослин і накопичення їх залишків. Накопичення значної кількості рослинних залишків можливе тільки в областях зниженого рельєфу, із заболоченими площами, які подібні сучасним торф'яникам. Окрім того, рівнинно-низинний рельєф, особливо в прибережно-морських умовах, сприяв існуванню рівномірного та вологого клімату, а тим самим сприяв підсиленому зростанню та загальному розквіту рослинного світу.

Автохтонне накопичення. Основна маса материнської речовини вугілля у формі рослинних залишків накопичувалась на місці виростання рослин. Такий вид накопичення називається автохтонним. Наочне уявлення про умови автохтонного накопичення дають сучасні торф'яники. Торф'яні болота утворюються в наслідок заростання наземними та водяними рослинами різних водоймищ зі стоячою чи малорухомою водою (боліт, озер, заток та лагун морів і океанів). У стоячих водах при нестачі кисню рослинний матеріал захищається від повного окислення і, крім того, в них слабко розвиваються мікроорганізми, які руйнують рослини.

Найбільш сприятливими для розвитку наземно-водяних рослин і накопичення їх залишків є низинні болота, які живляться ґрунтовими водами, що багаті на мінеральні солі. При цьому особливо велике значення для вуглеутворення мають болота – драговини, в яких рівень ґрунтових вод завжди трохи вищий торф'яного шару. У заростанні водоймищ озерно-болотною рослинністю існує закономірна послідовність. У прибережній – наймілководнішій – частині росте осока, зі збільшенням глибини переважають очерети, потім комиші, а глибше 3–4 м утворюється підводна зона з латаття та водяних лілій. На відкритій поверхні водоймищ у великій кількості розвивається так званий «планктон», який складається з вільно плаваючих мікроводоростей. Із залишків болотної трав'яної рослинності згодом і утворюється торф – осоковий, очеретяний, комишевий. Планктон же мікроводоростей при відмиранні падає на дно і, змішуючись з глинистими частинками, утворює сапропель – гнилуватий мул.

У подальшому на поверхні зарослого торф'яного болота розвивається моховиння, здатне існувати за рахунок вологи атмосферних опадів, потім з берегів починає просування трав'яниста, а за нею і деревинна рослинність (вільха, береза).

Більшість сучасних торф'яників утворюється на континентах з помірно-холодним та відносно вологим кліматом. У минулі геологічні періоди накопичення залишків рослинності відбувалося головним чином у великих приморських лагунах і затоках в умовах більш теплого та вологого морського клімату. Проте аналогічні умови, хоч і у менших масштабах, мають місце і зараз. Прикладом може бути величезний торф'яник «Згубне болото» в Північній Америці, розташований на березі Атлантичного океану. Тут первинним матеріалом для утворення торфу є деревна рослинність (кипариси, тополі, кедри), пристосована до життя в болотних умовах.

Певне уявлення про торф'яники, що утворюються в умовах жаркого клімату, дають сучасні мангрові болота морського узбережжя Індії та Цейлону, де накопичується велика кількість рослинного матеріалу та органічного мулу.

Більшість вугільних родовищ має автохтонне походження. Вугіллю автохтонного походження властиві деякі особливі ознаки, головні з яких такі:

• Наявність кореневих залишків у ґрунті вугільних пластів. Часто в глинистому ґрунті вугільних пластів спостерігаються залишки та корінці рослин (стигмарії). У донецьких шахтарів такі шари отримали спеціальну назву «кучерявчик». • Ґрунти з обвугленими пнями дерев. Пні, які стоять вертикально, іноді зустрічаються у великій кількості при розробці вугільних пластів, являючи собою мов би залишки викопного лісу.

• Бокові кореневі пагони. Деякі рослини (очерети, хвощі), піднімаючись усе вище і вище при рості торф'яника, дають додаткові кореневі пагони, які зустрічаються у вугіллі.

• Вапняні бруньки. Під цією назвою розуміють конкреції, найчастіше округлої форми, за своїм хімічним складом близькі до доломіту. У цих конкреціях нерідко знаходять мінералізовані залишки рослин, які досконало збереглися, що виключає можливість їх переносу.

• Чистота вугілля, тобто незначний вміст в ньому золи, також є однією із ознак його автохтонного утворення, тому що при переносі рослинних залишків плинними водами останні завжди несуть і піщано-глинистий матеріал, який дає підвищену зольність вугілля.

• Постійна потужність вугільних пластів на великих просторах. Дуже часто пласти кам'яного вугілля розташовані на площі в сотні й навіть тисячі квадратних кілометрів при невеликих коливаннях в їх потужності. Це можливо тільки за умови їх утворення на місці зростання рослинності, бо тільки в такому випадку можна допустити рівномірне накопичення великих мас рослинних залишків.(http://energetika.in.ua/ua/books/book-1/part-2/section-7/7-1/7-1-2)

 

Усі паливні корисні копалини називаються каустобіолітами (від гр. kausto – горючий; bios – життя; litos – камінь)[].

А щоб зрозуміти пізніше чому в цих копалинах такий склад, а не інакший, то треба зрозуміти як вони утворюються.

Що до нафти, то на сьогоднішній час у вчених немає одностайної думки про її утворення, тому існує багато гіпотез на рахунок цього. Першою гіпотезою є гіпотеза органічного походження нафти. Одним з перших, хто науково обґрунтував це твердження був М.В. Ломоносов. Він казав, що нафта, як і вугілля утворилась з рослинних решток. Пізніше вчені довели, що вона може утворюватись і з тваринних решток. На думку сучасних прихильників органічної теорії нафта народжується так. Рештки рослин і тварин нагромаджуються на дні морів та озер у вигляді мулу. Потім він покривається новими шарами відкладів, ущільнюється і перетворюється в осадову породу. При цьому органічні рештки розкладаються бактеріями і утворюється велика кількість метану, вуглекислого газу, води і трохи рідких твердих вуглеводнів – розсіяної нафти. В міру поглиблення та ущільнення мулу, з нього, у породи, які залягають вище, витискається розсіяна нафта разом з газом. Там вона отримує властивості „справжньої” нафти. Далі вона помалу переміщується по порах та тріщинах вверх, де при сприятливих умовах формуються її поклади. Цей процес відбувається при температурі 100 – 2000С, яка характерна для глибини 4 – 6 км, яку називають головною зоною нафтоутворення.

Іншою гіпотезою є гіпотеза про неорганічне походження нафти. Згідно з нею в мантії Землі при дуже високих температурах вуглець та водень утворюють ненасичені вуглеводневі радикали СН2 і СН3. Із-за великого перепаду тисків вони переміщуються по глибинних розломах і в процесі руху утворюють насичені нафтові вуглеводневі сполуки. Далі цей рух приводить їх в пастки, які виникають в проникних породах. До цієї гіпотези належить також твердження про космічне походження нафти. Тобто, коли Земля формувалася як планета, вона захопила водень з первинної (космічної) газової матерії. Після того, як в результаті охолодження утворилась земна кора, „космічний” водень по розломах в ній став підніматися з надр на поверхню Землі. При цьому він вступав в реакцію з вуглецем рідкої магми, утворюючи нафтові вуглеводні.

В останній час суперечки про походження нафти стихли, тому що вченим вдалося отримати докази можливості утворення вуглеводнів як

органічним, так і неорганічним шляхом. Але це питання ще не закрите, бо від відповіді на нього залежить ефективність пошуків нафтових і газових родовищ.

Природний газ утворюється такими ж способами як і нафта, а саме: органічним та неорганічним способом. При перегниванні органічних решток утворюються легкі газуваті вуглеводні та їх гомологи, які накопичуються в розломах та нішах земної кори. При неорганічному утворенні – вуглець насичується невеликою кількістю водню, створюючи метан і його похідні.

Ще в Середні віки висувалось багато гіпотез про походження викопного вугілля. Але ці теорії в більшості були неправильними. Сучасне наукове дослідження складу вугілля показало: воно утворилось із решток рослин, які накопичувались в торфових болотах. Вищі рослини (дерева, кущі, трави), а також мохи дали початок торфу і гумусовому вугіллю; тварини та нижчі рослини, відмираючи, утворюють сапропелеве вугілля. Найбільш поширене – гумусове. Під мікроскопом в них можна побачити його складові частини – це не розкладені рештки дерев; спори, пилок, кору, смолу древніх рослин; частково розкладені залишки дерев з добре вираженою клітинною структурою.

Далі болота, то покривалися пишною рослинністю, то заносились мулом та піском. Багаторазова зміна природних умов привела до формування багатопластових вугільних басейнів.



Там, де довгий час існували сприятливі умови, утворились великі маси торфу, з яких виникли пласти вугілля різної форми з місцями значної товщини до 100 м та більше.

Викопне вугілля розділяють на 3 групи: буре, кам’яне та антрацит. Такий поділ фактично відображає стадії їх утворення. Під дією температури і тиску торф ущільнюється, втрачає воду та леткі речовини (кисень, водень), накопичуючи при цьому вуглець. Поступова зміна органічної речовини породжує послідовний ряд горючих копалин: торф – крихке буре вугілля – щільне буре вугілля – кам’яне вугілля – антрацит – графіт.

Для того, щоби рослинні рештки могли зберігатися довгий час і створювати великі поклади торфу необхідні особливі умови, а саме: щоб швидкості прогинання дна болота і накопичення залишків рослин співпадали. Такі умови найбільше відповідають помірному клімату, тому торф’яні поклади поширені в середніх та високих широтах – в зонах лісостепу, тайги і тундри, в яких умови для утворення торфовищ найбільш сприятливі, оскільки процеси росту і розкладу рослин загальмовані. Тут рослинна маса накопичується тисячоліттями, по 1мм/рік.

Болота-торфовища зазвичай розташовані в долинах рік або на приморських низинах, на вододілах або на схилах пагорбів. Для кожного торфовища характерні свої рослини і склад торфу. Деколи в основі торф’яних покладів зустрічаються шари сапропелю – перегнившого мулу. Торфові поклади можуть складатися з одного або кількох видів, а товщина коливається від кількох десятків сантиметрів до кількох метрів.

Що ж до горючих сланців, то вони утворились в озерах і морських лагунах. Тут відмерлі рослини і та залишки тварин переробляються личинками комах, молюсками і мікроорганізмами, перетворюються в сапропель. В більш глибоких шарах цього мулу перетворення органічної речовини йде без доступу повітря в результаті діяльності анаеробних бактерій. Так народжується органічна речовина сланців – кероген. При зануренні сланців на великі глибини, де температура і тиск ростуть, кероген розкладається. Утворюються різноманітні вуглеводні, які при сприятливих умовах можуть створювати родовища нафти і газу. (http://www.novageografia.com/vogels-1951-1.html

http://www.novageografia.com/vogels-1951-2.html)

Торф (англ. peat, нім. Torf) — порода рослинного походження, утворена протягом тисяч років з недорозкладених рослинних залишків (трав, мохів та деревини), які внаслідок високої вологості та поганого доступу повітря мінералізувалися лише частково.
Зміст [сховати]
1 Загальні дані

2 Класифікація торфу

3 Географія торф'яних покладів

4 Геологічні запаси торфу

5 Утворення торфу

5.1 Урозрядження за способом утворення

6 Використання торфу

6.1 Сільське господарство

6.2 Тваринництво

6.3 Енергетика

6.4 Хімічна промисловість

6.5 Лікування

7 Видобуток торфу

8 Зберігання торфу

9 Екологія

9.1 Торф'яні пожежі

9.1.1 Особливості

9.1.2 Гасіння торф'яних пожеж

9.1.3 Випадки загоряння

10 Різновиди торфу

11 Родовища торфу в Україні

12 Див. також

13 Джерела

14 Посилання
Загальні дані
Давня назва торфу — займиста земля. Згадки про торф як «займисту землю», що нею західноєвропейці користувалися для нагрівання їжі, трапляються у «Природничій історії» (46 р. н. е.) римського історика Плінія Старшого.
Торф містить 50—60% вуглецю. Його теплота згоряння (максимальна) становить 24 МДж/кг.
Вік сучасних торфовищ вимірюється 5—10 тисячами років. Усі торф'яники зазвичай дуже заводнені й заболочені. Торф іноді вкритий невеликим шаром ґрунту, при цьому він утворює пальзи.
Більшість торф'яних покладів (близько 80%) розташована у верхніх широтах; близько 60% усіх заболочених територій у світі мають запаси торфу. Найбільші торф'яні суцілі зосереджені в обширних пониженнях рельєфу.
За деякими оцінками, світові запаси торфу складають близько 267 мільярдів тон.
Класифікація торфу[ред. • ред. код]
Торф верхового типу(верховий торф) – це генетичний тип Т., в бо¬танічному складі якого залишки рослинності верхового типу складають не менше 95%.
Торф перехідного типу (перехідний торф) – це генетичний тип Т. в ботанічному складі якого залишки рослинності верхового типу складають від 10% до 90%, а решта – залишки рослинності низинного типу.
Торф низинного типу (низинний торф) – це генетичний тип Т. в ботанічному складі якого не менше 95% залишків рослинності низинного типу.
Кожний тип Т. містить три підтипи, які являють собою таксономічну одиницю класифікації видів торфу, що відображає підтип рослинності, з якої сформувався торф, зберігає його назву і характеризується певними вологістю, ступенем розкладу та вмістом деревних залишків. Розрізняють лісовий, лісо-драговинний, і драговинний підтипи торфу.
Група торфу – це таксономічна одиниця класифікації видів торфу, що відображає групу рослинності, з якої утворився торф, зберігає його назву і характеризується певним співвідношенням деревних, трав'янистих і мохових залишків в ботанічному складі торфу. В кожному типі торфів розрізняють шість груп: деревну, деревно-трав'яну, деревно-мохову, трав'яну, трав'яно-мохову і мохову.
Деревна група торфів включає в себе види торфів, в ботанічному складі яких вміст деревних залишків становить не менше 40%. (Т. вільховий, березовий, ялиновий, сосновий низинний, вербовий, деревний перехідний, сосново-чагарниковий).
Деревно-трав'яна група торфів об'єднує види торфів, в ботанічному складі яких вміст деревних залишків становить від 15% до 35%, серед недеревних переважають трав'янисті залишки. (Т. деревно-осоковий, деревно-очеретяний, деревно-хвощовий деревно-осоковий перехідний, сосново-пухівковий).

Деревно-мохова група торфів об'єднує види торфів, в ботанічному складі яких вміст деревних залишків становить від 15% до 35%, серед недеревних переважають залишки мхів. (Т. деревно-гіпновий, деревно-сфагновий перехідний, сосново-сфагновий).
До трав'яної групи торфів входять види торфів, в ботанічному складі яких деревні залишки становлять не більше 10%, залишки мхів - до 30%, решта - трав'янисті залишки (Т. хвощовий, очеретяний, очеретяно-осоковий, вахтовий, осоковий, шейхцерієвий низинний, щейхцерієвий перехідний, осоковий перехідний, пухівковий, шейхцерієвий верховий).
Трав'яно-мохова група торфів включає в себе види торфів, в ботанічному складі яких деревні залишки становлять не більше 10%, залишки мохів – від 35% до 65%, решта – трав'янисті залишки (Т. осоково-гіпновий, осоково-сфагновий низинний, осоково-сфагновий перехідний, пухівково-сфагновий, шейхцерієво-сфагновий).
Мохова група торфів об"єднує види торфів, в ботанічному складі яких вміст деревних залишків не перевищує 10%, вміст залишків мохів не менше 70% (Т. гіпновий низинний, сфагновий низинний, гіпновий перехідний, сфагновий перехідний, фускум Т., ангустіфоліум Т., магеланікум Т., комплексний моховий, сфагновий мочаровий).
Географія торф'яних покладів[ред. • ред. код]
Географія торф'яних покладів за країнами: Європа: Білорусь, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Італія, Ісландія, Латвія, Литва, Німеччина, Норвегія, Польща, Румунія, Україна, Фінляндія, Швеція; Азія: Індонезія, КНР, Росія; Африка: Бурунді; Північна Америка: Канада, США; Південна Америка: Аргентина, Бразилія, Фолклендські (Мальвінські) острови; Океанія: Нова Зеландія; Антарктика: Французькі Південні території.
Геологічні запаси торфу[ред. • ред. код]

Світові запаси Т. оцінюються в 500 млрд. т, площа торфових родовищ світу становить 176 млн.га. Торф'яники вкривають близько 3 % поверхні земної суші або від 3,850,000 до 4,100,000 км². З цих трьох відсотків близько 7 % знаходяться в промисловій розробці. Родовища Т. виявлені на всіх континентах. Великі запаси торфу є в Росії, Канаді, США, Індонезії, Ірландії, Фінляндії, Білорусь, Польщі, РФ, Китаї, країнах Балтії, Індонезії, Фінляндії, Швеції, США, Канаді. Більшість торф'яних покладів (близько 80 %) розташовані у верхніх широтах; близько 60 % всіх заболочених територій в світі мають запаси торфу.

На території України поклади торфу зосереджені переважно на Поліссі. Геологічні запаси Т. в нашій країні оцінюються у 2,17 млрд.т, а площа торфових родовищ становить близько 1 млн. га.
Утворення торфу[ред. • ред. код]

Торфоутворення — неповне розкладення деревних, трав'яних рослин і мохів під дією бактерій і грибків — відбувається здебільшого в долішньому шарі торфу.

До рослин, які відіграють основну роль в утворенні торфу, належать зелені (гіпнові) та білі (сфагнові) мохи, численні види осок, очерет, аїр, рогоза; з трав'янистих — хвощі, пухівки, шейхцерія, шабельник, бобівник. Важливе місце в утворенні торфу посідають деревні породи (береза, вільха, верба), та напівчагарникові (верес, лохина, багульник та ін.).

Щорічний приріст рослинного загалу, з якого утворюється торф, коливається від 10 до 25 мм на рік і залежить від видів рослин, кліматичних умов та типу боліт. Щорічний приріст торфу становить тільки 0,5-1 мм в рік.

Колір торфу надає гумус, котрий зумовлює його основні властивості й надає м'якість. Найважливішими показниками торфу є ступінь розкладення та попільність.

Таблиця — Ознаки торфу за ступенем розкладуСтупінь розкладу Головні ознаки стану торфу
у, % Назва ступеня
менше 15 Нерозкладений Торф'яна маса не проходить крізь пальці. Поверхня торфу шорстка від залишків рослин, які добре розрізняються. Вода витискається струменем, як з губки, прозора, світла
15 — 20 Дуже слабко розкладений Вода витискається частими краплями, струменем, слабко жовтувата
20 — 25 Слабко розкладений Вода витискається у великій кількості, жовтого кольору, рослинні залишки майже відсутні
25 — 35 Середньорозкладений Маса торфу майже не проходить крізь пальці. У структурі торфу розрізнюються залишки рослинності. Вода витискається частими світло-коричнюватими краплями, торф починає забруднювати руку
35 — 45 Добре розкладений Маса торфу слабко продавлюється. Вода виділяється рідкими краплями, коричнюватого кольору
45 — 55 Сильно розкладений Маса торфу проходить крізь пальці, забруднює пальці. У торфі помітні лише деякі рослинні залишки. Вода витискається у малій кількості, темно-коричневого кольору
55 і більше Дуже сильно розкладений Торф проходить крізь пальці у вигляді грязеподібної чорної маси. Вода не витискається. Рослинні залишки зовсім не розрізняються



Урозрядження за способом утворення[ред. • ред. код]

За способами утворення торф поділяють на верховий, перехідний та низовий. Верховий торф утворюється на верхових болотах і складається з залишків сфагнових мохів, пухівки, багульників. Верховий торф визначається низькою зольністю, високою теплотвірністю, високою вологоємністю (від 600 до 1200 %), підвищеною кислотністю та низьким ступенем розкладання.

Низинні й перехідні торфи утворюються, відповідно, на низинних і перехідних болотах і складаються з перепрілих залишків деревної та трав'яної рослинності. Низинні й перехідні торфи відзначаються високою зольністю, малою теплотворністю, середньою та слабкою кислотністю, високим умістом поживних речовин та багатим набором мікроелементів.

Таблиця — Груповий хімічний склад органічної частини різних типів торфу

(% на органічну масу, у чисельнику — середнє значення, у знаменнику — min, max)Компоненти Тип торфу
Низинний Перехідний Верховий
Бітум 4,2 6,6 7,0
1,2 — 12,5 2,2 — 13,7 1,2 — 17,7
Водорозчинні і легкогідролізовані 25,2 23,9 35,8
9,2 — 45,8 6,9 — 51,5 9,0 — 63,1
Гумінові кислоти 40,2 37,8 24,7
18,6 — 55,5 1 1,7 — 52,5 4,6 — 49,9
Фульвокислоти 15,5 15,7 16,6
5,0 — 27,9 8,6 — 33,2 10,0 — 30,4
Целюлоза (важкогідролізовані) 2,4 3,6 7,3
0,0 — 9,0 0,0 — 15,8 0,7 — 20,7
Лігнін (негідролізований залишок) 12,3 11,4 7,4
3,3 — 26,3 1,9 — 23,9 0,0 — 21,1



Використання торфу[ред. • ред. код]

Див. також Переробка і використання торфу

Торф з давніх часів привертав увагу людини. У країнах Західної Європи видобуток і використання торфу широко розвивалися в XII—XVIII сторіччях. У Росії на торф'яне паливо вперше неабияк зважив Петро I, який 1696 року віддав наказ видобувати торф у Воронежі та шукати його в околицях Азова, «як у місцях бездровних».

Поступово торф стали використовувати як торф'яний кокс у гамарстві, на здобування освітлювального газу. Початок промислового виробництва торф'яного напівкоксу та смоли прийшовся на кінець XIX — початок ХХ сторіччя.

На сьогодні торф використовують у сільському господарстві та тваринництві, лікуванні, біохімії та енергетиці. Розвиток сучасних виробничих технологій дозволяє створювати родючі ґрунти, де вирощують харчові рослини, видобувати добрива, стимулятори росту рослин, ізоляційні та пакувальні матеріали, вуглецевий відновлювач металу, активоване вугілля, графіт тощо.
Сільське господарство[ред. • ред. код]

Торф має декілька важливих властивостей, котрі зумовлюють його цінність для рільництва. Унесення торфу в ґрунт є найліпший спосіб поліпшити властивості ґрунту: пористість, щільність, повітроємність, вологоємність, мікробіологічний та живильний склад.

Торф містить гумінові кислоти, котрі підштовхують ріст і розвиток рослин, та амінокислоти, потрібні на перетворення певних первнів харчування на форму, доступну рослинам.

Торф має бактерицидні й газопоглинальні властивості, що є однаково потрібними всім видам ґрунтів. Торф оздоровлює ґрунт, знижує вміст нітратів у виробі в 1,5-2 рази, запобігає нагромадженню в рослинах важких металів та інших шкідливих речовин, послаблює дію отрутохімікатів, що потрапляють до ґрунту. Перегній, який утворюється в ґрунті при тривалому внесенні торфу, перешкоджає вимиванню легкорозчинних добрив.

Низовинні й перехідні торфи, які складаються з перепрілих залишків деревної та трав'яної рослинності, є родючіші, аніж горішні. Ними користуються, щоб докорінно поліпшити слабородючі ґрунти, надати зв'язності бідним на перегній пісковим ґрунтам або розпушити глинисті. В сільськогосподарському виробництві торф ділять на дві групи:
легкий (або світлий) — торф горішньогу шару залягання зі ступенем розкладання до 15 %. Це молодий, слаборозкладений торф з питомою вагою від 150 до 250 кг/м3, який має високу газо- та водопоглинальну здатність, але менший вміст гумінових та амінокислот через незавершений розпад;
важкий (або темний) — торф долішніх шарів зі ступенем розкладання понад 15 %. Це «зріліший» торф з питомою вагою від 350 кг/м³ та високим вмістом гумусу, але меншою, ніж у легкого, газо- й водопоглинністю.

Залежно від технології рільництва торф використовують:
чистий, щоб поліпшити побудову ґрунту, збирати та тривало втримувати вологу й утворити середовище, яке сприяє збільшенню кисневого обміну;
з торфу готують субстрат, тобто беручи торф за основу, його змішують з набором мікро- та макроелементів, потрібних рослинам. Таким чином отримують готовий якісний ґрунт, пристосований до первного виду рослин, кліматичних особливостей, умов дозрівання плодів тощо;
як сировину для приготування органічних добрив;
при виготовленні торф'яних блоків, які використовуються для вирощування розсади та облаштування газонів та укріплення схилів земляни насипів, каналів та водоймищ.
Тваринництво[ред. • ред. код]

Торф використовують як підстилку у тваринництві. Здатність сухого торфу поглинати вологу та запахи дозволяє використовувати його як підстилку для худоби. Один кілограм легкого торфу утримує до 20 літрів води. Отриману після цього суміш можна компостувати без дооброблення. Ще однією перевагою використання торфу для підстилок є його бактерицидні властивості: торф запобігає багатьом хворобам у худоби.
Енергетика[ред. • ред. код]

Горіння торфу.

Торф - займиста корисна копалина, тобто непогане паливо.

Перші електростанції, побудовані в Радянському Союзі на початку 1920-х років навколо Москви, працювали саме на місцевому торфі. Останніми роками в Фінляндії, наприклад, близько 5-7 % відсотків всієї енергії, яка споживаються в країні, отримується з торфу.

На виробництво енергії придатний тільки торф середнього й високого ступенів розкладання, який видобувають із серединних та донних частин боліт.

Важливою перевагою торфу є його своєрідне горіння. Адже торфові волокна містять кисень, тому торф здатен горіти без додаткової подачі кисню.

Таблиця — Відмінності між торфом і бурим вугіллямПоказник Торф Буре вугілля
Вміст вологи,% > 75 < 75
Вміст вуглецю (Сdaf)% в основному < 60 в основному > 60
Наявність вільної целюлози є відсутня
Здатність розрізатися розрізається не розрізається



Хімічна промисловість[ред. • ред. код]

Торф є цінною хімічною сировиною. З торфу отримують понад сто основних хімічних виробів: метиловий і етиловий спирт, фенол, віск, парафін, молочну, оцтову та щавелеву кислоти, аміак, стимулятори росту рослин, гербіциди та ін.

Волокна пушиці, які входять до складу торфу, можна використовувати при виготовленні тканин. Розроблено технологію промислового виробництва таких тканин.
Лікування[ред. • ред. код]

Протизаразні властивості торфу відомі з давніх часів. На сьогодні на оздоровницях Західної Європи широко поширені торф'яні купелі, в яких використовують бактерицидні та лікувальні властивості торфу.
Видобуток торфу[ред. • ред. код]

Просушування торфу після видобутку.

Протипожежний рів при видобутку торфу
Докладніше: Торфова промисловість

Основи сучасної технології видобутку Т. були закладені в 30-40-і рр. ХХ ст. Розвиток технології розробки торфовищ Т. ведеться в 4-х напрямах: машинно-формувальному, гідравлічному, екскаваторному й фрезерному.

Розробляють торф відкритим способом, бо всі торф'яні родовища розташовані на земній поверхні.

Існує дві основні схеми видобутку торфу: порівняно тонкими шарами з поверхні землі та глибокими кар'єрами на всю глибину торф'яного пласту.

За першою з цих схем торф виробляють вирізанням, а за другою — екскаваторним (або кусковим) способом. Відповідно й торф способом видобутку поділяють на витятий і кусковий.

Для транспортування торфу до місця сушки використовують аблегери.
Зберігання торфу[ред. • ред. код]

Зберігають торф у штабелях і канавах або на місці видобутку. Фрезерний торф, що перебуває у великих штабелях, може за певних умов самонагріватися й займатися. При самонагріванні під дією актиноміцетів і інших грибів спочатку розкладаються вихідні складові частини торфу: геміцелюлози, пектини, клітковина, лігнін і інші, а потім під дією грибків і бактерій відбувається блокування продуктів первинного розпаду. У сильно нагрітому торфі з грибків присутні пеніцили, які в процесі росту виділяють багато тепла. Підвищення температури викликає хімічні процеси, у результаті яких торф у зоні найвищої температури перетворюється на напівкокс, зі вмістом летких більшим, ніж у штучно одержуваному торф’яному напівкоксі. У порівнянні з вихідним, торф’яний напівкокс характеризується меншою вологістю й підвищеним приблизно на 10% вмістом вуглецю. Вища теплота згоряння горючої частини такого напівкоксу досягає 26,4 МДж/кг. При потраплянні в зону напівкоксу з високою температурою (65 – 80°С) повітря (напр., сильний вітер, через тріщини в штабелях) відбувається самозаймання торфу. Для його запобігання спостерігають за температурою торфу й застосовують перевалку шарів перпендикулярно поздовжньої осі за допомогою машин, що сприяє охолодженню торфу, а також обкладку шарів лежалого торфу (караванів) шаром сирого торфу для ізоляції напівкоксу, що утворився, від атмосферного повітря. Див. самозаймання фрезерного торфу.
Екологія[ред. • ред. код]

Торф'яники вкривають близько 3 % поверхні земної суші або від 3 850 000 до 4 100 000 км². З цих трьох відсотків близько 7 % перебуває в промисловій розробці.

Залежно від глибини торф'яних покладів, промислова розробка болота триває 20-30 років. Так болота, промислова експлуатація котрих була розпочата в 1970-х роках, вже частково вироблені і найближчим часом на більшості з них роботи будуть припинені. Постає питання, що робити з такими землями. Існує декілька варіантів подальшого використання території: її можна знову заболотити, висадити ліс, віддати під сільськогосподарські землі або перетворити на озеро.

Компанії, які ведуть розробку торф'яних покладів, відповідальні за зниження шуму під час видобутку, контроль за рівнем пилу та вплив на водне середовище. Але екологічні організації Британії та Ірландії наголошують на тому, що широкомасштабний видобуток торфу з боліт призводить до руйнування дорогоцінного природного середовища різних видів дикої природи. З причини особливих екологічних умов заболочені території є домівкою для багатьох рідкісних організмів, які в природі більше ніде не зустрічаються. До того ж, з погляду екологів видобуток торфу зі швидкістю, яка перевищує його утворення, є невиправданим, оскільки для відновлення торф'яних боліт потрібні роки.

Існують різні думки щодо екологічності торфу як палива. Одні вважають його екологічно чистим, інші дотримуються думки, що горіння торфу призводить до збільшення рівня вуглекислого газу в атмосфері, оскільки той містить CO2.

Горіння торфу у лісі. 14 серпня 2010 р. Шатурський район, Московська область
Торф'яні пожежі[ред. • ред. код]

Торф'яні пожежі найчастіше трапляються в місцях видобутку торфу й виникають з причин неправильного поводження з вогнем, від розрядів блискавок чи самозаймання. Торф схильний до самозаймання, яке може статися при температурі вище 50 °C.

Досить часто ґрунтові торф'яні пожежі є розвитком низової лісової пожежі. У таких випадках вогонь заглиблюється в шар торфу біля стовбурів дерев. Горіння відбувається повільно й без полум'я. Підгоряють корені дерев, які падають, утворюючи завали.
Особливості[ред. • ред. код]

Торф горить повільно на всю глибину його залягання. Торф'яні пожежі охоплюють великі площі й важко піддаються гасінню, коли горить шар торфу значної товщини. Торф може горіти в усіх напрямках, незалежно від напрямку й сили вітру, а під ґрунтом він горить навіть під час помірного дощу й снігопаду.

Торф'яні пожежі рухаються повільно, по декілька метрів на добу, і відзначаються тим, що їх майже неможливо згасити. Вони небезпечні раптовими проривами вогню з під землі і тим, що їх край не завжди помітний. Ознакою підземної торф'яної пожежі є характерний запах гарі, місцями з під землі просочується дим, а сама земля гаряча. Торф вигоряє зсередини, утворюючи порожнини, в які можна провалитися й згоріти. Температура в товщі торфу, охопленого пожежею, більше тисячі градусів.

Пожежна насосна станція на гасінні лісово-торфяної пожежі.
Гасіння торф'яних пожеж[ред. • ред. код]

Гасити торф'яну пожежу самостійно дуже не рекомендується. Краще обійти її стороною, рухаючись проти вітру, так, щоб він не наздоганяв вас вогнем і димом та не перешкоджав орієнтуватись на місцевості. При цьому треба дуже уважно оглядати дорогу попереду себе, промацуючи її тичиною або палицею.

Головним способом гасіння підземної торф'яної пожежі є обкопування території огороджувальними канавами. Канави копають шириною 0,7— 1,0 м і глибиною до мінерального ґрунту або ґрунтових вод. Саму пожежу гасять шляхом перекопування палаючого торфу і заливання його великою кількістю води. Оскільки температура в товщі торфу, охопленого пожежею, більше тисячі градусів, вода, яка потрапляє на зону горіння згори, випаровуюється, не встигаючи досягнути вогнища. Для ліквідації торф'яної пожежі необхідні дуже великі обсяги води.

Найкращим способом боротьби з торф'яними пожежами вважається запобігання їм. Необхідно завчасно розділяти поклади торфу протипожежними урвищами, які бажано заповнювати водою.
Випадки загоряння[ред. • ред. код]

У серпні 2002 року під Москвою сталося загоряння торф'яників. Пожежа охопила велику територію, запаси води на якій були майже повністю вичерпано. На декілька днів все місто опинилося в полоні їдкого смогу. Внаслідок пожежі значно підвищилась концентрація окису вуглецю та двоокису азоту в повітрі. Москвичам навіть довелося вдягнути респіратори.

Перед цим пожежа такого ж масштабу сталася в Московській області 1972 року. Тоді на успіхи планового висушення боліт наклалися надзвичайно несприятливі природні умови. Температура повітря доходила до сорока градусів при повній відсутності дощів. На гасіння пожежі була кинута армія. Солдати без будь-якої підготовки, без спецкостюмів та респіраторів, з лопатами й сокирами намагалися загасити вогонь. В результаті люди отримували опіки різних ступенів, задихались від їдкого диму, обпікали легені. Найтрагічнішим було те, що вони не були поінформовані про те, що окрім поверхневого (видимого) вогню відбувається підземне вигоряння торфу, яке з поверхні майже не помітно. Це призвело до того, що люди провалювались в такі вогняні мішки, звідкіля врятувати їх було неможливо.

У травні 2004 року мало не сталася екологічна катастрофа в Україні, коли вдалося попередити загоряння великих торф'яних покладів у лісовій зоні на околиці Києва. Загоряння сталося поблизу урочища Рибне. Загорівся трав'яний настил у хвойному лісі поряд із торфяними покладами. Пожежники боролися з вогнем близько 10 годин. (https://uk.wikipedia.org/wiki/Торф)

Всі ми тією чи іншою мірою чули, що таке торф. Хтось чув про нього зі школи, хтось займається в сфері пов’язаної в тій чи іншій мірі з торфом. Правда не всі замислюються, що ж таке торф, і яке його застосування.

Торф є одним з джерел почвоулучшающего засоби, що подарувала нам природа. Родовища торфу займає близько 350 млн. га, в основному це болота, але так, же він може зустрічатися і в долинах річок.

Утворюється він в результаті розкладання рослин (мохів, трав, дерев і чагарників і т.д.) де переважає надмірне зволоження і утруднений доступ повітря, в основному це болотні місця. Відмерлі рослини піддаються біохімічному розкладанню. До складу торфу входить велика кількість вуглецю, кисень, смоли, важкі метали, сірка.

Торф може бути верхнього типу або його ще можна назвати легким, коли його утворюють рослини атмосферного харчування, перехідний і низинний торф темний або важкий, коли торфообразователі знаходяться на рівні грунтових вод, це так званий зрілий торф. Від цього у нього може бути різний колір і вміст у ньому різних речовин.

Торф використовують для поліпшення складу грунту, пористості, вологоємності, щільності і т.д. Його вносять у будь-який час року і не обов’язково його закладати в грунт. Він дуже добре впливає на врожайність, віддаючи свої корисні складові рослинам, запобігаючи вимивання атмосферними опадами елементів живлення. У рослинництві, квітникарстві, його використовують для приготування торф’яних горщиків, які потім добре використовувати для вирощування розсади.

У тваринництві верхні шари слабо розклалася торфу верхніх боліт використовують в якості підстилки при стійловому утриманні худоби.
Після цього його в якості компосту так само можна використовувати як добриво для грунту. При цьому він сприятливо впливає на домашніх тварин.

Торф так само використовують в медицині. Очищений його використовують для грязьових ванн при лікуванні шкірних захворювань, гінекологічних, опорно-рухових апаратів та інших.

Після хімічної переробки, з нього виходить кокс, іншими словами вуглецевий відновлювач металу, і застосовують його в металургії. Але так, же його використовують як, наприклад камінне паливо.

Якщо торф залишається там, де він утворився, то з нього виходить буре вугілля. Торф є найпростішим паливом. Або як його ще можуть називати молодим вугіллям, але в порівнянні з вугіллям у нього маленька енергетична калорійність, тому виникає проблеми при обжоге.

Видобутий торф самостійно, краще не використовувати відразу, оскільки в ньому можуть міститися шкідливі речовини. Видобутий торф зазвичай вивітрюється протягом трьох років, і після він надходить на продаж, для використання, наприклад в садівництві.

Застосування торфу дуже різноманітно, але торф’яні поклади так, же можуть зберігати в собі певну небезпеку. Дуже шкідливі пожежі на торф’яниках, зазвичай вони виникають через осушення торф’яних земель, при цьому йде сильне виділення вуглекислого газу, який дуже небезпечний. (http://verano.rv.ua/navkolishnij-svit/shho-take-torf/)

 

 

Теми дослідницького практикуму(6 клас):

 

1)    Транспорт речовин по рослині.

2)    Дослідження процесу росту вегетативних органів

3)    Спостереження за розвитком пагона з бруньки

4)    Вегетативне розмноження рослин

5)    Дослідження умов проростання насіння

 

 

 





Обновлен 27 фев 2016. Создан 10 авг 2014